Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усі обернулися на звук — і побачили в куті гнізда Солом’яникову голову.
— Я не назвав би цю перемогу легкою! — пояснив Солом’яник, помітивши їхні здивовані погляди. — Хто скаже, де солома з мого тіла?
Почувши про солому, друзі здригнулися від жаху. Вони роззирнулися на всі боки, та за соломою вже й слід прохолов. Ворони розікрали все до останньої соломинки й поскидали її у безодню, що розверзалася під гніздом на сотні метрів.
— Ох, бідолахо! — розпачливо гукнув Бляшаний Лісоруб, тоді обережно підняв Солом’яникову голову і ніжно її погладив. — Хто би міг подумати, що смерть прийде так рано?
— Я пожертвував собою заради порятунку друзів, — не погодився з ним Солом’яник, — тому нітрохи не шкодую і навіть пишаюся такою смертю.
— Чого ж ти такий засмучений? — запитав Брошковий Жук. — Адже вся твоя одіж ціла.
— Ціла то ціла, — відповів Бляшаний Лісоруб, — але без соломи їй гріш ціна.
— То, може, напхаємо її грошима? — запропонував Чіп.
— Грошима?! — хором скрикнули здивовані друзі.
— Так, саме грошима, — кивнув Чіп. — Тут, на дні гнізда, тисячі доларових купюр — по два долари, по п’ять, по десять, по двадцять і по п’ятдесят. Ними можна було б напхати й десять Солом’яників! Чому б не скористатися грішми?
Бляшаний Лісоруб став рукояттю сокири перекидати мотлох у гнізді, і те, що спершу здалося їм непотрібними папірцями, насправді виявилося купюрами різного номіналу. Злодійкуваті ворони не один рік крали їх, де тільки можна, й зносили сюди.
Грошей у цьому далекому від людських очей гнізді виявилося видимо-невидимо, і, на превелику радість Солом’яника, дуже скоро Чіпова пропозиція почала набувати реальних обрисів.
Із усіх знайдених грошей друзі відібрали найновіші, найчистіші купюри й порозкладали їх на купки. Ліву ногу і чобіт Солом’яника напхали п’ятидоларовими купюрами, праву — купюрами по десять доларів, а черево так натолували п’ятдесятками, сотками і навіть тисячними папірцями, що ледве защіпнулися застібки.
— Тепер, — поважно мовив Брошковий Жук, коли Солом’яник був напханий і застібнутий, — ти найбільша цінність серед нас, але можеш анітрохи не боятися, що тебе пустять за вітром, бо навколо тебе — вірні друзі.
— Спасибі вам, — тепло подякував Солом’яник. — Почуваюся новим солом’яником, і хоча мене, на перший погляд, можна переплутати з Великим Грошосховищем, благаю: не забувайте, що мій мозок який був, такий і залишився. І що саме він у різних ситуаціях давав мені залишатися Мудрим Солом’яником.
— Добре б, якби він став у пригоді й у цій нашій ситуації, — зауважив Чіп. — А то нам навіки доведеться сидіти у воронячому гнізді.
— А що там бажальні пігулки? — поцікавився Солом’яник, дістаючи з кишені перцівничку. — Може, вони допоможуть нам вибратися звідси?
— Не допоможуть, якщо не зможемо полічити до сімнадцяти, рахуючи парами, — відповів Бляшаний Лісоруб. — Але для нашого високоосвіченого друга, для Брошкового Жука, це мало би бути дрібничкою.
— Висока освіченість тут ні до чого, — заперечив Жук, — це питання суто математичне. Я бачив на класній дошці чимало прикладів, якими професор доводив, що з усякими іксами, ігреками й іншими невідомими можна робити, що заманеться, дописував до них плюси, мінуси, знаки рівності й усяку всячину. Але, наскільки я пригадую, він ніколи не пояснював, як долічити до сімнадцяти, рахуючи тільки парами.
— Цить! Цить! — не витримав страхопуд Джек. — У мене від тебе вже голова тріщить.
— І в мене, — додав Солом’яник. — Твоя математика дуже нагадує слоїка з овочами асорті: чим більше хочеш виловити огірка, тим менш імовірно, що він тобі трапиться. Я напевно знаю, якщо звідси є якийсь вихід, то він має бути дуже простий.
— Еге ж, — погодився Чіп. — Стара Момбі зовсім не петрає в іксах і мінусах, бо й до школи ніколи не ходила.
— А може, почати відлік не з одиниці, а з половини? — несподівано запропонувала Дров’яна Козла. — Тоді будь-хто запросто долічить до сімнадцяти попарно.
Друзі здивовано перезирнулися, бо досі Дров’яну Козлу вважали найдурнішою з усього товариства.
— Ох і присоромила ти мене, — не став кривити душею Солом’яник і низенько вклонився стрибусі.
— Хай там як, а пропозиція дуже слушна, — заявив Брошковий Жук. — Двічі по пів буде одиниця, і якщо долічив до одного, то дійти до сімнадцяти, рахуючи по два, дуже легко.
— Дивно, чому я сам про це не подумав? — похитав головою Джек.
— А мені не дивно, — сказав Солом’яник, — ти ж тут не наймудріший, чи не так? Але перейдімо до бажання. Хто ковтатиме першу пігулку?
— Може, ти? — запропонував Чіп.
— Це неможливо, — заперечив Солом’яник.
— Чому? Рот же в тебе є, правда? — запитав хлопець.
— Так, але він намальований, а горлянки в мене взагалі немає, — пояснив Солом’яник. — Крім того, як на мене, — вів далі він, пильно оглядаючи всіх по черзі, — як на мене, єдиними серед нас, хто може щось ковтати, є Чіп і Брошковий Жук.
Хлопець не знайшов, що йому заперечити, й сказав:
— Тоді перше бажання загадуватиму я. Дайте мені одну з отих Срібних Пігулок.
Солом’яник спробував дати хлопцеві пігулку, але вона була надто делікатна для його клешнюватих рук, тож він протягнув Чіпові перцівничку. Чіп узяв одну пігулку і ковтнув.
— Рахуй! — закричав Солом’яник.
— Пів, один, три, п’ять, сім, дев’ять, одинадцять! — рахував Чіп. — Тринадцять, п’ятнадцять, сімнадцять!
— А тепер загадуй бажання! — крикнув Бляшаний Лісоруб.
І тут Чіпове тіло пройняв такий страшний біль, що йому аж віддих перехопило.
— Пігулка отруєна! — ледве прохрипів він. — О-о!.. О-о-о-о!.. Ай! Убили-и-и!.. Пече-е-е!.. О-о-ой!.. — і він у таких корчах став качатися гніздом, що всі просто перелякалися.
— Що я можу для тебе зробити? Кажи, благаю, не мовчи! — кричав Бляшаний Лісоруб, і по його нікельованих щоках текли сльози співчуття.
— Я… я не знаю! — відповів йому Чіп. — О-ох! Я хотів би не ковтати ту пігулку!..
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба», після закриття браузера.