Читати книгу - "Високий Мисливець"

— Чому? Хіба це недобра вода?

— Вода чудова, але попереду тяжкий перехід, — зійдете потом.

Відпочивши і вмившись, мисливці рушили далі. Дорога йшла вгору, проте була, здавалося, зручніша, ніж досі. Навколо знову простягався ліс, — неначе парк. Та ось дорога привела до вузької ущелини, вхід до якої заступала величезна скеля.

— Отут уже й людина не видереться, не те що кінь! — вигукнув Джуліус.

Караї підкликав свого коня і відв'язав ласо від сідла.

— Зараз я вам покажу, як можна без будь-якої допомоги витягти нагору коня!

Тільки тепер Джуліус і Алонсо помітили, що над скелею завис товстелезний стовбур зламаного дерева. Караї накинув на нього петлю і за допомогою ласо легко піднявся по майже прямовисній стіні. Потім зняв петлю з дерева, перекинув через нього ласо і, тримаючись за обидва кінці, спустився вниз. Там він прив'язав один кінець до вуздечки коня і почав тягти за другий, поки ласо не нап'ялося. Тоді Караї дав знак своєму коню, підставив йому плече під черево і трохи підняв. Кінь відштовхнувсь ногами від землі, але невдало зачепився передніми копитами за камінь і посунувся вниз. Караї спритно відскочив убік, щоб не попасти під коня, та одразу ж знову натягнув ласо. Вдруге спроба вдалася, і кінь весело заіржав, стоячи на скелі, ніби похвалявся своєю перемогою.

— Наші коні не видеруться, — висловив сумнів Джуліус. — Кидати їх тут не можна, а повертатися назад теж нема охоти.

— Нас же троє і в кожного є ласо — якось дамо раду. Витягнемо їх нагору, як вантаж на пароплав.

Велетенські дерева, що росли поряд, були ніби стріли підйомного крана, і мисливці після кількох спроб витягли Джуліусового коня на скелю. Що ж до Алонсо, то той вирішив навчити свого коня такого сходження, і, оскільки двоє мисливців допомагали згори, а сам Алонсо за прикладом Караї підпирав коня знизу, це зрештою пощастило зробити.

— Як же ми повернемось назад? Це буде ще важче!

— Ваших коней спустимо на ласо, а мій зійде сам, тільки притримуватимемо його. Якби ви, Джуліусе, самі муштрували свого коня, він вірив би вам і знав, що господар не вимагатиме від нього нічого такого, чого він не зможе зробити. Тоді його не довелося б тягти на мотузці. Він просто боїться… Тепер нам треба подолати ще один чималий підйом. Зав'яжіть обличчя і дихайте тільки носом. — І Високий Мисливець обв'язав собі обличчя намоченою хусточкою.

— Який дивний запах! — мовив Джуліус. — Щось дуже знайоме, але що, не можу пригадати. А взагалі тут важко дихати.

Караї, трохи відгорнувши хусточку, кивнув:

— Я все поясню, коли дістанемось нагору. Швидше за мною! І не розмовляйте!

Мисливці знову вступили до лісу, густішого, ніж було досі. Дорога круто йшла вгору, але перешкод уже не було, хоч подекуди доводилося посуватися по самісінькому краю глибокого урвища. На дні його росли високі, кілька десятків метрів, пальми ваугасу; їхні гладенькі стовбури і блискуче листя, що сягало метрів шість у довжину, було густо заплетене виткою рослиною, вкритою зеленкуватими квітами. Тисячі пташок колібрі вилися біля них. Це була картина невимовної краси. Однак повітря сповнювала якісь запаморочливі пахощі, і дихати ставало все важче. У мисливців боліла і наморочилася голова. Чманіли й коні і, самі не чекаючи, доки їх підженуть, швидше рушили вперед. Караї йшов мовчки, похиливши голову, розмірено переступаючи з каменя на камінь. А от Алонсо часом підбігав, випереджаючи інших, а потім сідав на камінь відсапатися. Та як тільки Караї, що йшов розміреною ходою, наздоганяв його, Алонсо знову зривався на ноги і біг уперед. Він уже зовсім знесилів, коли раптом почув попереду іржання коней. Це так підбадьорило Алонсо, що він духом вихопивсь аж на гребінь. Там він зірвав з обличчя хустку і з насолодою вдихнув свіжого повітря. Караї, що не відставав від нього, теж дихав на повні груди, немов хотів набрати повітря про запас, але за мить він уже знову обмотав обличчя хусткою, намоченою в струмку, і почав відв'язувати ласо від сідла.

— Треба повернутись за Джуліусом! Я ще хвилину тому чув, як цей навіжений кричав щось. Негайно рушаймо, бо, якщо він знепритомніє, клопоту не збудемося! Візьміть і ви своє ласо, Алонсо!

Високий Мисливець заквапився вниз. Далеко йти не довелося. Джуліус напівсидів, схилившись на камінь, і Караї легко обв'язав його ласо під пахвами. Потім бігом піднявся трохи вище, перекинув другий кінець ласо через гілку дерева і почав тягти за нього, водночас, підтримуючи Джуліуса, як раніше підтримував коня, витягаючи його на скелю.

Алонсо не наважився спуститись до англійця. Але скинув униз кінець свого ласо, і, коли Караї зв'язав обидва мотузи докупи, діло пішло швидше. Вода, якою хлюпнули Джуліусові в обличчя, і свіже повітря привели його до тями. Тільки сильний головний біль ще довго мучив усіх трьох.

— Хай йому чорт, що це було? Крізь що ми пробилися?!

— Хіба ви нічого не помітили на пальмах? Адже колібрі теж були захмелілі і раз у раз шугали до землі, щоб ухопити свіжого повітря. А потім поверталися назад. Проте у них більше розуму, ніж у вас, Джуліусе. Бо ті колібрі, хоч і роззявляють весь час дзьобики, але не видають жодного звуку, тоді як, сидячи на інших квітах, вони щебечуть без угаву. Вдруге тим шляхом ітимете, закривши рота. Невже ви й справді не впізнали того запаху? Адже це ваніль, яку погоничі мулів возять від вас, із Болівії, в Пуерто Суарес [32].

— І справді! Тепер я впізнав! Але такого міцного запаху, Караї, я ніколи не відчував.

— Це тому, що болівійські баунільєрос [33] збирають її постиглу і тільки з гілок кущів, що ростуть унизу.

— Це ж ціле багатство! І воно поряд, усього за якихось двадцять миль від річки! У Болівію ваніль везуть кілька місяців на мулах аж від притоків Амазонки, та й то