Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

199
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 38
Перейти на сторінку:
Ни­ми­до­рi знов прис­нив­ся сон, нi­би во­на блу­кає з Ми­ко­лою вно­чi по яко­мусь ши­ро­ко­му сте­пу. Все не­бо вкри­те чор­ни­ми хма­ра­ми. Над­во­рi душ­но, як у пек­лi, а на всьому не­бi блис­кає страш­на блис­кав­ка й гри­мить грiм без­пе­рес­тан­ку, не­на­че в го­ро­би­ну нiч. По один бiк блис­не блис­кав­ка чер­во­ним свi­том, i во­на ба­чить Ми­ко­ли не ли­це все чер­во­не, не­на­че з роз­пе­че­но­го за­лi­за; з дру­го­го бо­ку миг­не зе­ле­на блис­кав­ка, i Ми­ко­ли­не ли­це стає зе­ле­не, не­на­че в утоп­ле­ни­ка; то знов миг­не во­гонь яс­ний, як свiт сон­ця, i пе­ред нею май­не мо­ло­де, пиш­не па­ру­бо­че Ми­ко­ли­не ли­це з рум'яни­ми що­ка­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Ни­ми­до­рi ста­ло страш­но. По всьому не­бi на­че лi­та­ють ог­не­нi змiї; все не­бо нi­би трiс­кається од вер­ху до са­мо­го ни­зу i вздовж, i впо­пе­рек, а навк­ру­ги ши­ро­кий без кiн­ця степ: нi­де не вид­но нi де­рев­ця, нi ха­ти­ни. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред ни­ми за­шу­мi­ла по ка­мiн­нi рiч­ка. Не­бо по­се­ре­ди­нi про­ло­ми­лось, i звiд­тiль зiй­шло сон­це се­ред не­ба. Во­на по­ба­чи­ла за рiч­кою на го­рi пиш­ний са­док, де мiж зе­ле­ни­ми яб­лу­ня­ми рос­ло де­ре­во з зо­ло­ти­ми яб­лу­ка­ми, де на де­ре­вi шу­га­ли й спi­ва­ли рай­ськi пти­цi в зо­ло­то­му пiр'ї, з зо­ло­ти­ми вiн­ця­ми на го­ло­вах, з па­ви­ни­ми дов­ги­ми хвос­та­ми. Во­да шу­мить мiж ка­мiн­ням, пiд­ки­дає вго­ру хви­лi, а з ка­ме­ня на ка­мiнь ле­жать хист­кi кла­доч­ки. Ми­ко­ла пi­шов упе­ред i по­вiв її за ру­ку. Во­на гля­ну­ла на­низ на страш­ний шум, i в неї го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Заг­ри­мiв страш­ний грiм. Сон­це впа­ло з не­ба в рiч­ку. А блис­кав­ка все бi­гає по не­бi. Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лась i вся тру­си­лась, нi­би в про­пас­ни­цi.

- Дочко моя, знов ме­нi снив­ся твiй батько i так страш­но!.. - ка­за­ла Ни­ми­до­ра доч­цi, i од то­го ча­су во­на ста­ла жу­риться i вда­лась в сум та ту­гу.


Тим ча­сом в на­ро­дi пiш­ла чут­ка, пiш­ла й по­ко­ти­лась по се­лах, як грiм по не­бу: то бу­ла чут­ка про во­лю. На­род за­шу­мiв, як бiр в не­го­ду. Вста­ла, нi­би з до­мо­ви­ни, чут­ка про ко­зач­чи­ну. В Ва­силькiв­щи­нi й Ка­нiв­щи­нi схо­пив­ся бунт, як по­же­жа се­ред но­чi. На­род пiд­няв­ся й пi­шов ва­та­га­ми од се­ла до се­ла, нi­би хо­тiв знай­ти ско­рi­ше во­лю. Всi за­пи­су­ва­лись в ко­за­ки, бо го­во­ри­ли, хто за­пи­шеться в ко­за­ки, той не ро­би­ти­ме пан­щи­ни. Десь узя­лась звiст­ка, що во­ля вже прий­шла од ца­ря, та її хо­ва­ють од на­ро­ду по­пи, бо дер­жать ру­ку за па­на­ми. На­род по­чав прис­та­ва­ти до по­пiв, щоб во­ни чи­та­ли на­ро­до­вi во­лю, по­ча­ли зну­ща­тись над ни­ми, му­чи­ти їх.


Та чут­ка, як хви­ля на мо­рi, звiд­кiльсь пiш­ла скрiзь i дiй­шла й до Вер­бiв­ки. На­род за­го­мо­нiв по яр­мар­ках i роз­во­зив го­мiн по се­лах. Ни­ми­до­ра по­ве­се­лi­ша­ла. Во­на ду­ма­ла, що от-от Ми­ко­ла по­чує про во­лю й, мо­же, вер­неться в Вер­бiв­ку.


- Господи, ко­ли б ме­нi по­жи­ти на свi­тi хоч рiк. Я знаю, що Ми­ко­ла вер­неться, по­чув­ши про во­лю, i поп­ро­щається зо мною на цiм свi­тi за свою про­ви­ну, - го­во­ри­ла Ни­ми­до­ра.


Цвiли сад­ки i одц­вi­та­лись, а Ми­ко­ла не вер­тав­ся. Вже зе­ле­не жи­то по­ча­ло по­ло­вiть, а йо­го не бу­ло. Ни­ми­до­ра по­ча­­ла сла­бу­вать i за­ле­жу­ва­тись. Нас­та­ла пет­рiв­ка. Ни­ми­до­ра на­си­лу од­го­вi­лась. Вже її на­си­лу но­си­ли но­ги. Во­на зсо­х­ла, зв'яла; ли­це по­мор­щи­лось i по­тем­нi­ло; тiльки тем­нi очi бли­ща­ли мiж жов­ти­ми зморш­ка­ми.


Раз Ни­ми­до­ра си­дi­ла ко­ло вiк­на й ди­ви­лась в од­чи­не­ну ква­тир­ку. В сад­ку зе­ле­нi­ли виш­нi й гру­шi, ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки, а в да­ле­ко­му лу­зi мiж вер­ба­ми ку­ва­ла зо­зу­ля. Ко­ли це проз са­мий її вид пурх­ну­ла в ква­тир­ку лас­тiв­ка, пок­ру­ти­лась у ха­тi кру­гом стiн, сi­ла на об­раз, по­ще­бе­та­ла, зня­лась, знов пурх­ну­ла на­зад в ква­тир­ку i схо­ва­лась в виш­нях.


- Це вже моя смерть при­хо­ди­ла по ме­не! Це не­дур­но при­ле­тi­ла в ха­ту лас­тiв­ка, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра доч­цi.


Через тиж­день Ни­ми­до­ра ляг­ла i бiльше вже не вста­ва­ла, її зда­ви­ло в гру­дях, i в неї не ста­ло ду­ху ди­хать. Во­на все прис­лу­ха­лась, чи не йде Ми­ко­ла. По­си­ла­ла Люб­ку за двiр виг­ля­дать та все три­во­жи­лась, як со­ба­ки гав­ка­ли над­во­рi.


- Пiди, доч­ко, од­чи­няй во­ро­та; батько прий­шов, щоб поп­ро­­щаться за свiй грiх. Щось зас­ту­го­нi­ло ко­ло во­рiт, - ка­за­ла нi­би че­рез сон Ни­ми­до­ра, лед­ве розп­лю­щу­ючи вiї й вi­ка.


Любка ви­хо­ди­ла на под­вiр'я i знов вер­та­лась до ха­ти. Ни­ми­до­ра на­си­лу зво­ди­ла дух.


- Любко, чи не прий­шов батько? Ме­нi здається, що я чу­ла йо­го го­лос за вiк­ном, - ска­за­ла, як че­рез сон, Ни­ми­до­ра.


- Нi, ма­мо! бог з ва­ми. То со­ло­вей­ки ще­бе­чуть в сад­ку, - про­мо­ви­ла Люб­ка.


- Якби вiн прий­шов, ме­нi бу­ла б, мо­же, по­лег­кiсть, - ска­за­ла во­на.


Нимидора не по­ба­чи­ла Ми­ко­ли й пе­ред смер­тю. Во­на вме­р­ла без­та­лан­ною, як i ро­ди­лась без­та­лан­ною. Су­сi­ди за­­вер­тi­ли їй го­ло­ву на­мiт­кою й пок­ла­ли на ла­вi. Ни­ми­до­ра ле­жа­ла жов­та, як вiск. Су­сi­ди вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли, а Люб­ка го­ло­си­ла над ма­тiр'ю, при­пав­ши до неї. Во­на так гар­но пла­­ка­ла, що всi мо­ло­ди­цi в ха­тi пла­ка­ли вку­пi з нею.


- Ненько моя, го­луб­ко моя! На­що ж ти ме­не так ра­но по­ки­даєш? Чи я ж те­бе не лю­би­ла, чи я то­бi не го­ди­ла? Чи я ра­но не вста­ва­ла, чи я те­бе не дог­ля­да­ла, що ти ме­не на­вi­ки по­ки­даєш?


Ненько моя, лас­тiв­ко моя! Десь ти ба­га­то го­ря заз­на­ла, десь ти ба­га­то слiз ви­ли­ла, що не схо­тi­ла на цiм свi­тi жи­ти, та по­ли­ну­ла, як си­ва зо­зу­ля, в да­ле­ку сто­ро­ноньку. Ко­ли ж те­бе, моя ма­тiн­ко, до­жи­дать в гос­тi? Чи гли­бо­ки­ми снi­га­ми, чи зе­ле­ни­ми лу­га­ми, чи бi­ли­ми виш­не­ви­ми сад­ка­ми?


Матусю моя, ле­бi­донько моя! Звiд­кiль те­бе жда­ти, звiд­кiль виг­ля­дать? Чи з за­хо­ду, чи з схо­ду, чи з-за синього мо­ря, чи з ши­ро­ко­го сте­пу? Чи при­бу­деш до ме­не, моя ма­тiн­ко, бист­рою рiч­кою, чи буй­ним вiт­ром, чи дрiб­ним до­щем, чи бi­лою хма­рою; чи при­ли­неш до ме­не си­вою зо­зу­лею та за­куєш в виш­не­во­му са­доч­ку?


Ненько моя, лас­тi­воч­ко, зо­ло­те на­сiн­няч­ко! Де ж те­бе по­сiю, моя ма­тiн­ко рiд­на? Чи в синьому не­бi, чи в зе­ле­но­му лу­зi, чи в виш­не­во­му са­доч­ку? Чи зiй­деш ти зiр­кою на не­бi, чи ро­зiв'єшся пов­ною ро­жею в са­доч­ку?



Всi мо­ло­ди­цi пла­ка­ли й ка­за­ли, що нiх­то в цi­ло­му се­лi не вмiє так гар­но го­ло­сить, як мо­ло­да Люб­ка.


Поховали Ни­ми­до­ру на кла­до­ви­щi ря­дом з її те­щею i тес­тем. Люб­ка по­са­ди­ла край мо­ги­ли вер­бу, а її чо­ло­вiк пос­та­вив не­ве­лич­ко­го хрес­та. Всi лю­ди в се­лi жал­ку­ва­ли за Ни­ми­до­рою i про­си­ли бо­га, щоб їй хоч по смер­тi бу­ло лег­ко ле­жа­ти та зем­лю дер­жать, бо на цьому свi­тi її жит­тя бу­ло важ­че од си­рої зем­лi.



VIII



Микола все слу­жив заб­род­чи­ком в Ков­ба­нен­ко­вiй ва­та­зi. Мок­ри­на дов­го лю­би­ла йо­го та все да­ва­ла гар­бу­зи своїм же­ни­хам.

1 ... 31 32 33 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"