Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В йо­го сер­цi ро­зiг­ра­ла­ся ту­га. Ту­га ши­ро­кою струєю, i як вже нiх­то iн­ший про те не знає, то чор­ний кiнь йо­го один пев­но знає. Ви­жи­да­ючи її отут лi­сом не­терп­ли­во, вiн iно­дi i го­ди­ну стоїть, спер­тий на нiм, за­ду­мав­шись або вис­пi­ву­ючи туж­ли­ву пiс­ню, або знов надс­лу­ху­ючи ше­лес­ту, що за­по­вi­дав би її при­сут­нiсть у лi­сi, або виг­ра­ває на со­пiл­цi. А вкiн­цi, зне­тер­пе­ли­вив­шись, сi­дає на нього i же­не ско­рим кро­ком ку­ди-не­будь на роз­ра­ду, а бо­дай до ще­бет­ли­вої, слух­ня­ної синьоокої Наст­ки, кот­ра вiд­так все ла­го­дить. Так i ни­нi.

Спершися на сво­го чор­ног­ри­во­го дру­га, вiн ди­виться ос­т­рим оком, мов яст­руб, на ту бi­лу стеж­ку, що прос­тя­га­ла­ся з го­ри з зе­ле­но­го гус­то­го лi­су хил­ком про­ти нього.

"Прийде во­на?" - ду­має.

Не зна­ти.

А он со­неч­ко вже хи­литься з по­луд­ня чим­раз ниж­че, а її ще не­ма.

Вже всiх яст­ру­бiв, що пла­ва­ли чис­тим воз­ду­хом, пе­ре­чис­лив, тем­ний яр, що ним гнав шум­ли­вий по­тiк, змi­рив вздовж i вшир своїм оком, ви­пов­нив туж­ли­ви­ми дум­ка­ми, а во­на й ни­нi не прий­шла.

"В лiс вес­ною прий­деш?" - пи­тав її то­дi зи­мою.

"В лiс вес­ною прий­ду".

"Як за­зе­ле­нiє?.."

"Як за­зе­ле­нiє", - вiд­ка­за­ла, ус­мi­ха­ючись, i от як до­дер­жує сло­ва! Во­на не то лиш що не при­хо­дить, але i не по­ка­зу­ва­ла­ся ще сього лi­та, i вiр дiв­ча­там! То не так, як йо­го Наст­ка: що за­баг­неш, во­на вже знає, що по­ду­маєш, во­на вже ска­же. От та­ка та Наст­ка, що вiн її го­лу­бить. Во­на ж йо­му щи­ра. Раз по прав­дi щи­ра. А Тур­ки­ня?

Гриць за­тис­кає зу­би з не­терп­ли­вос­тi i прок­ли­нає "чор­ти­­цю", що пус­то-дур­но зду­ри­ла то­дi взи­мi, обi­ця­ючись на вес­ну, а са­ма от i в гад­цi не має яви­ти­ся.

Пiд час та­ких не­ве­се­лих ду­мок здiй­має на­раз йо­го кiнь ви­со­ко свою го­ло­ву, за­ди­вив­ся чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма не­по­во­руш­но в од­ну сто­ро­ну лi­су, нас­тор­чив­ши ву­ха, i мов жде. Май­же цi­лим ту­ло­ви­щем своїм жде…

Широкi, кри­ла­тi вi­ти сме­рек, десь не­да­ле­ко них, роз­дi­лю­ються гнуч­ко i без ше­лес­ту, i з-по­ме­жи них ви­зи­рає на­раз дi­во­ча го­ло­ва, прист­роєна дво­ма ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми ма­ка­ми, i знов зни­кає. Кiнь жа­хається, а Гриць, не по­мi­тив­ши в за­ду­мi, що з йо­го дру­гом зай­шло, ки­дається за ним. Чо­­го зля­кав­ся, спо­ло­хав­ся? По­ба­чив яко­го вед­ме­дя? Чи, мо­­же, сер­ну тон­ко­но­гу, що хо­тi­ла бi­лу стеж­ку пе­рей­ти, спо­ло­ха­ла­ся їх ви­дом i схо­ва­ла­ся знов? Вiн ус­по­коїв по­лох­ли­во­го ко­ня, i знов нас­та­ла по­пе­ред­ня ти­ши­на. Знов нi­що не ру­хається. Ждуть.

Не ру­хається справ­дi нi­що?

Нiщо.

Ба про­тив­но: десь щось ру­хається. Який­сь час сто­яв кiнь спо­кiй­но, не­по­во­руш­но, од­нак те­пер по­чи­нає на­но­во не­по­коїти­ся. Вiд­чув­ши десь щось нi­би чу­же, вiн по­чав нас­лiд­ком своєї ве­ли­кої по­лох­ли­вос­тi бист­рим оком роз­зи­ра­ти­ся, пiд­няв­ши го­ло­ву ще ви­ще, як пер­ше. Та вже не жа­ха­є­ть­ся так сильно, як пер­ше. Гриць прив'язав йо­го до якоїсь сме­­р­е­ки, а сам iде бi­лою стеж­кою впе­ред уго­ру. Од­нак не уй­шов дальше, як кiлька­над­цять кро­кiв впе­ред се­бе, ко­ли са­ме не­да­ле­ко нього поп­ри стеж­ку роз­чи­ня­ються, як пер­ше, кри­ла сме­рек, ус­ту­па­ють мiс­це дi­во­чiй пиш­но зак­вiт­ча­нiй го­ло­вi, а да­лi й цi­лiй ви­со­кiй струн­кiй ста­тi Те­тя­ни.

- Туркине, то ти?! - крик­нув Гриць вра­ду­ва­ний.

- То я.

То я! То во­на!

I са­мi не зна­ють, як се зло­жи­ло­ся, що вже три­має вiн її в своїх обiй­мах i що їх ус­та, мов на при­каз, са­мi з се­бе злу­чи­ли­ся.

- Пусти! - до­ма­гається во­на стро­го i звiльняється, збен­те­же­на, з йо­го рук, що нi­би на­вi­ки взя­ли її в по­лон, iн­ший рух за­бу­ли.

- Туркине! - пов­то­рює вiн, не тям­ля­чись з ра­дос­тi. - Я стi­льки ра­зiв тут наж­дав­ся вже на те­бе, стiльки на­ту­жив­ся за то­бою, а ти аж те­пер прий­шла.

- Аж те­пер, - пов­то­рює, смi­ючись, а вiд­так до­дає: - То­му й пу­с­ти, - i ос­во­бод­жується з йо­го рук не­терп­ли­во. - Я не йшла са­ма, - оп­рав­дується вiд­так квап­но, - а йшла з од­ною жiн­кою (нi­ко­ли не мог­ла пе­ре­мог­ти се­бе про Мав­ру за­го­во­­ри­ти)… Цить, - до­дає по­тай­но, пiв­го­ло­сом, - во­на хо­дить ча­­сом сю­ди i пiд "Бi­лий ка­мiнь", i шу­кає там яко­гось зiл­ля…

- Лиш тут най не йде! - пе­ре­би­ває вiн її i при­тис­кає знов до гру­дей. - Тут не­хай не йде, бо за­раз ки­ну в яр. Ни­нi не­дi­ля, ти вреш­тi прий­шла… дiж­дав­ся те­бе, моя зо­ре, тож не­хай не йде.

Вона ди­виться на нього, пiд­су­ва­ючи чор­нi бро­ви вго­ру, i, ус­мi­ха­ючись, пи­тає:

- Ти, ка­жеш, ждав тут не раз вже на ме­не?

- Нинi чет­вер­ту не­дi­лю як жду.

- А я хо­ди­ла по лi­сах, та все за­вер­та­ла­ся з до­ро­ги на­зад, не мог­ла звер­ну­ти­ся до те­бе…

Вiн заг­ля­дає їй в очi, що нi­ко­ли не ба­чи­ли зла i все див­ляться прос­то та щи­ро, всьому чу­ду­ються, вi­рять…

- Зозуле ти! - ка­же, цi­лу­ючи її, i ту­лить, го­лу­бить її раз по раз до гру­дей. - Зо­зу­ле!

- Не мог­ла, не мог­ла, - впев­няє да­лi, - ма­му вдо­ли­нi я ду­ри­ла, не ска­зав­ши по прав­дi, чо­го йду в лiс, то­му i сум­лiн­ня все здер­жу­ва­ло…

- Любити, Тур­ки­не?

- Любити, Гри­цю.

- А он, бач, я мо­жу.

- Любити i ду­ри­ти?

- Дурити i лю­би­ти! - вiд­по­вi­дає, не на­ду­му­ючись, i смi­є­ть­ся.

- А я все ва­га­юся…

- Бо не лю­биш щи­ро, як я.

- Грицю!!.

- Туркине!..

Вона об­ня­ла йо­го за шию i мов­чить.

- Туркине… ти лю­биш щи­ро?

Мовчанка…

Вiдтак:

- Може, Гри­цю…

- Зозуле!

Нараз пiд­ня­ла го­ло­ву i знов ди­виться прос­то з щи­рiс­тю в йо­го очi.

- Нiколи так не пи­тай, - про­сить якось з наг­лим жа­лем.

- Коли ти зав­ше та­ка чуд­на до ме­не, - вiд­ка­зує вiн, оп­рав­ду­ючись.

- Нi, Гри­цю, нi… - впев­няє йо­го i ту­литься з не­опи­са­ним до­­вiр'ям i чут­тям до нього. - Як­би ти знав…

- Що, дiв­чи­но моя?

- Як тяж­ко ду­же, ду­же лю­би­ти, а при­тiм ту лю­бов пе­ред ма­тiр'ю… - i ур­ва­ла на хви­лин­ку, а вiд­так до­кiн­чи­ла квап­но, - таїти.

- Чому таїти? - пи­тає вiн впрост. - Чи се со­ром­но лю­би­ти?

- Не пус­тять хо­ди­ти в лiс, - до­дає во­на. - Ска­жуть, щоб ти при­си­лав сва­тiв, а по лi­сах не пус­тять схо­ди­ти­ся. О… моя ма­ти нi­ко­ли не пус­тить.

- Ов-ва! - по­тi­шає вiн її i смiється.

- Так, так, Гри­цю, - пов­то­рює во­на по­важ­но, - ма­ма моя не знає жар­тiв. Про­ти хлоп­цiв во­на стро­га - не вi­рить їм.

- А про­те їх i ко­нем не