Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Не один день минув, а Прохора не тільки не привернула до себе — ще нелюдянішим став.

Щось таїть він на душі своїй, ходить часом то як хмара, лютий, то сумпий-сумний, а від чого той сум, і лють, і журба — не говорить Вірі.

З усіх сил намагається вона йому годити, та цього намагання він не помічає або не хоче помічати. А останнім часом почав гримати на неї:

— Що ти мені даєш страви то гіркі, то кислі?

Зніяковіла Віра, очі одвела, щоб не помітив, не розгадав він по очах її таємниці.

— Може, ти мені якесь зілля кладеш у їжу?

— Ой, що ти говориш!—так і спалахнула Віра, і погляди їхні зустрілися. Розгадав, мабуть, Прохор правду, бо відставив тарілку з борщем, підвівся з-за столу і, виходячи з хати, сказав:

— З твоїх рук більше їжі не братиму. Ще отруїш мене.

— Прохоре! — скрикнула Віра.— Не йди! Зостанься... Щось сказати тобі мушу. Зажди!

У хаті, крім них, нікого не було. Віра обняла його мужні плечі й несподівано для нього заридала:

— Не муч, не терзай мого серця... Я люблю тебе, Прохоре, і караюся з того, що трапилось. Повір мені. Пожалій мене, бо я збожеволію скоро від дум. Удень тебе не бачу. Вночі тебе жду, а ти з нею, з Зінькою. Вона тебе чарами напоїла, вона душею твоєю завладала... Прохоре, не покидай мене, бо я руки на себе накладу. Ти один у мене, тобі вірною буду, скільки житиму на світі. Клянусь!

Він зняв її руки з своїх плечей, байдужий і холодний до сліз і запізнілого каяття.

— Чому ти мені про любов та вірність говориш? Ти скажи про це йому, Карпові...— і вийшов з хати, грюкнувши дверима.

Віра не вибігла слідом за ним, а знітилась, наче від удару сильного й разючого, і тільки промовила із згубною безнадійністю:

— Не повернеться... Не любить він мене... Зневажає.

І знову попливли дні за днями — одноманітні, сірі, безрадісні.

Прохор ішов зранку до млина і лишався там до ночі, а коли завіз був добрий, то й зовсім не приходив додому. Там харчувався, там і спав.

Нудьгувала Віра, терзалась, мучилась від самотності й дум, що жалили їй душу й серце, що вкорочували вік молодий, вкриваючи голову першими волосинками передчасної сивини.

Віра старанно виривала їх, нічого того не знав Прохор.

Вечорами, коли був вільний од роботи у млині, він ішов немовби купатися до річки, а Віра ревниво стежила за ним очима, знаючи, хто приваблював його, до кого поспішав він на побачення, кого мав голубити потай від людей.

І серце її бралося невгамовними ревнощами, розпалювався розум, малювалися в уяві такі подробиці, від яких Віру кидало то в жар, то в холод.

"Що мені робити? Що?" Мов неприкаяна виходила з хати до саду, ховалась там від сторонніх очей, терпляче ждала чоловіка.

Повертався він часом на світанні і не йшов до хати, а простував до клуні, де було свіже сіно, лягав там і засинав як убитий, а вона, Віра, стояла біля дверей, дивилась на нього, не сміючи лягти поряд, не відважуючись його розбудити.

Знову пішла до знахарки, ридаючи, скаржилась їй:

— Не допомагає ваше зілля наговірне. Відмовився їжу з моїх рук брати, ще гірше втікає з дому. Бабусю, ви ж умієте, ви ж знаєте, не вперше вам це робити. Дайте чогось міцнішого, щоб він, мов хмелю, зілля того напився і нікуда не йшов од мене вільними вечорами... Я вам, бабусю, віддячу щедро. Подумайте й допоможіть.

Замислилася знахарка. Глибшими й виразнішими стали па лобі в неї зморшки. Вицвілі й потьмянілі з віком очі дивилися в одну точку. Старечі, помережані рясним плетивом жил руки злегка тремтіли.

Віра дивилася в її мудре, задумане обличчя з надією й тривогою:

"Невже нічого не можна зробити? Невже Прохор такий сильний, що на нього ніякі чари не діють? Ну згадай же, бабусю, згадай всі трави, все коріння й квіти всі і знайди мені те, що треба, допоможи в горі моєму, у моєму нещасті".

— Не діють корені наговорені, не діють трави одворотпі. Жди, доню, горобиної ночі.

— Ждатиму!

— Нарву тобі для нього іншого зілля й іншого питва дам. Зумій тільки в їжу йому підмішувати. Раз поїсть, вдруге поїсть і втретє поїсть — переміниться...

А жадана ніч довго не надходила. Дні видались жаркі, посушливі, гарячі. Сухі вітри випивали останню вологу з грунту. Почала в'янути городина. Дощу треба, а в небі з'являлись тільки окремі невеликі хмарини, й пропливали вони туди, куди гнав їх вітер. Сонце сідало в безхмарний обрій. В ясному небі світили зірки, і Віра сподівалась на місяць-молодик. Може, він змінить погоду, вкриє небо хмарами, наблизить горобину ніч.

Несила далі так жити Вірі, як живе вона зараз. При батьках Прохор ще перемовиться з нею словом, а залишаться наодинці — заніміє одразу, наче й немає її біля нього.

— Прохоре, ну годі сердитись... Доки ж можна отак душу мою труїти?

В очах її благання і сльози, та не хоче того помічати Прохор. Як чужий, дивиться на неї, а потім візьме картуз і — з хати.

— До неї? Знову до неї?

Тільки грюкне дверима, і все. Не біжить слідом за ним Віра, бо знає — ще гірше буде. Не скаржиться нікому, сама в собі горе своє носить, а горе те, як шашіль, сточує серце, нівечить і спустошує душу.

Віра підходить до дзеркала. Якусь хвилину вона уважно розглядає своє змарніле обличчя з сумними очима.

— Карайся, мучся тепер, коли не вміла раніше чоловіка свого шанувати... Та доки ж мені кари такої і мук отаких? — запитує вона оту другу, засмучену жінку, що дивиться на неї з дзеркала.— Тяжко мені, тяжко! — скрикує Віра, і очі її сповнюються слізьми. А сліз не потрібно. Хтось зайде до хати — свекор чи свекруха. Хай не бачать, хай не знають, що в неї на серці, бо ніхто, ніхто їй, мабуть, тепер уже не допоможе, крім баби-знахарки і горобиної ночі, якої жде вона з такою надією день у день.

Віра витирає очі, умивається, виходить з хати на подвір'я.

Біля комори Марія ножем розрізує яблука-падалицю, нанизує ті кружальця на сурову нитку. Кілька в'язок, прижовклих під сонцем, висять на цвяшках. І така падалиця згодиться взимку на узвар. Віра підходить до Марії, сідає поряд, бере з відра червиві яблука, починає їй допомагати.

— Ти, Маріє, бачила, Прохор пішов з двору?

— Та он він, у садку.

Ганна Федорівна варить малинове варення, Прохор визбирує падалицю, а осторонь, в альтанці, обвитій диким виноградом, лежить, відпочиваючи, Аркадій Павлович.

Тиша і спокій на Шумейковому подвір'ї, але чомусь мати стежить за Прохором, і, коли він назбирав ще одно відро яблук, вона стиха гукнула його до себе.

Підійшов до неї, вищий на цілу голову.

— Щось хочете сказати?

— Хочу,— відповіла мати, здіймаючи з країв мідного тазу рожеву, тремтливу від кипіння пінку.— Давно хочу, сину, поговорити з тобою.

— Про Віру? — спитав він, і його чорні густі брови нахмурились, як у батька.

— Пожалів би ти її... Плаче вона, мучиться. Хоч нічого мені не говорить, але я все помічаю. Негарно робиш, сину. Молоду жінку недовго скривдити, а от пожаліти її нікому...

— Карпо її пожаліє...

Мати підвела голову, докірливо глянула на сина.

— Не нагадуй більше про таке. Не терзай її Карпом, бо не його ж, а тебе вона любить. За тобою горює. Тебе жде вечорами, а ти до Зіньки ходиш... Ти гадав — я не знаю, не розумію... Погано ти робиш, сину. їй голову баламутиш, а для чого? Вона — заміжня жінка. До неї, може, чоловік восени повернеться, забере її з собою, а в тебе в сім'ї буде розлад. Отямся, доки не пізно, помирися з Вірою, та й живіть у дружбі, у злагоді. Знай, сину, в житті всяке трапляється. І ти ніколи їй більше не нагадуй за гріх... Спокутувала вона його. Пережила стільки. Мучиться й досі...

— Я теж мучусь,— сказав Прохор, здивований з того, що матері відомі його походеньки. Та не знає вона, що Зінька, можливо, народить сина або дочку.

"Сказати їй про це чи поки що змовчати?"

Він глянув винуватими очима на матір, але вона не помітила ні погляду його, ні бажання поділитись иайіптимиіііііім, що було в нього на душі.

— Заспокой її, сину. З нею тобі вік жити. Про це думай.

Та Прохор у цю хвилину думав про Зіньку, і думати, і згадувати її було приємно. Все в ній миле йому, дороге, рідне. Не вміє так приголубити його Віра, як голубить, милує і цілує Зінька. Як говорить вона йому слова ласкаві, як дивиться своїми очима в його очі. В ті хвилини він забуває з нею про все на світі, нікого немає тоді милішого від неї, Зіньки. І не хоче Прохор, щоб приїжджав з Донбасу чоловік і забрав її з собою, бо хто знає, чи він, Прохор, лишиться тоді вдома, чи повіється слідом за нею, бо без Зіньки життя йому тепер немиле.

— Своя дружина пожаліє, отож і ти, сипу, жалій її... нехай не плаче більше, не марніє, не журиться за тобою,— повчає мати, а Прохор дивиться на неї, посивілу, стареньку, і шкода її стає.

"Ой мамо,— хочеться йому сказати,— коли б ти в душу мою заглянула, коли б ти до серця мого знала стежечку — не говорила б ти мені слів отаких. Іншу люблю я, мамо... Зіньку люблю!.."

Та не сказав він про це матері. Навіщо турбувати? Нехай поки що не знає мати всього.

Насунув Прохор кашкет козирком аж на очі.

— Піду я, мамо, ще не всю падалицю повизбирував.

— Іди, сину, та пам'ятай, чого я хочу. її пожалій... Мене, стару, пожалій. Я за неї прошу. Чуєш?

Нічого не відповів Прохор, одійшов від матері. Грюкнуло об порожнє відро червиве яблуко, підібране з трави.

Не послухав Прохор матері. За цілий день не промовив до дружини й словечка, а надвечір пішла Віра до річки, нажала серпом татарського зілля і, розтрусивши його по хаті, лягла в ліжко.

Пахне рослина чимсь духмяним, свіжим, річковим, паморо-чить голову, сповняє її п'янкою втомою. І знову Віра одна.

Нудьга гнітить молодицю. Зневір'я і неспокій все частіше бентежать її душу.

Єдина ще надія в неї на горобину ніч. Та ось уже скільки минуло ночей, а не видно в небі частих спалахів блискавиць, що їм зраділа б вона, мов своєму щастю, яке втратила і яке ще й досі не повернулося до неї.

За дверима спальні гомонять між собою свекор з Карпом. Та що їй до них? Карпів голос і сміх дратують її.

"Він збаламутив мене, загубив моє щастя, розбив моє родинне життя. Я мучусь, а він, бач, сміється, весело йому. Хоч би виїхав кудись. Не бачив би його Прохор, може б, швидше зі мною помирився".

Але Віра й сама розуміла, що виїжджати Карпові нікуди, що на посаді своїй сидить він міцно, що свекор зацікавлений, аби лишався зять у нього, бо за таким родичем жити йому безпечно, як за кам'яною горою.

"Що ж мені робити? Що?" — билася в тривожному неспокої думка, не маючи виходу.