Читати книгу - "Погоня за вівцею, Муракамі Харукі"

За припущенням автора, — з чистої цікавості (автор узагалі часто вдавався до здогадів). Однак якби його не було, то навряд чи поселенці пережили б ту зиму. Хлопець навчив їх добувати зелень з-під снігу, захищатися від снігових заметів, ловити рибу в річці з-під криги, ставити пастки для вовків, проганяти ведмедів, голодних і злих перед зимовою сплячкою, передбачувати погоду за зміною напряму вітру, оберігатися від обмороження, пекти коріння бамбука, рубати сосни, звалюючи їх у потрібний бік. Завдяки цьому люди кінець кінцем визнали його своїм, а до нього повернулася впевненість у своїх силах. Згодом він одружився з дочкою одного поселенця, яка народила йому трьох дітей, і, назвавшись японським іменем, перестав бути "Мінливим Місяцем".

Однак, незважаючи на героїчні зусилля хлопця-айна, поселенцям жилося несолодко. Хоча в серпні всі родини побудували собі окремі хати, взимку досередини немилосердно задувала завірюха, бо їхні стіни були складені з неоднакових розколотих колод. Ніхто особливо не дивувався, коли, вставши вранці, бачив в узголів'ї купу снігу. Загалом кожна родина мала лише один футон[22], а чоловіки спали, загорнувшись у рядно, на долівці біля вогнища. Коли кінчалися запаси харчів, люди починали ловити рибу в річці й витягувати з-під снігу почорнілі стебла білокопитнику й папороті. Земля видалася особливо сувора, але ніхто з поселенців не вмер. Не було також ні сварок, ні плачів. Вроджена бідність виявилася єдиною силою, яка допомогла їм вижити.

Настала весна. Народилося двоє дітей, і кількість поселенців збільшилася до двадцяти одного чоловіка. Вагітні жінки за дві години до пологів працювали в полі, а наступного ранку знову бралися до роботи. Селяни посадили картоплю і кукурудзу, а також розчищали лісові зарості під ріллю, зрубуючи дерева і спалюючи пні. Та саме тоді, коли життя вже набирало сили, з'явилися перші паростки і люди полегшено зітхнули, нагрянула сарана.

Сарана прилетіла з-за гір. Спочатку вона здавалася велетенською темною хмарою. Потім раптом задвигтіла земля. Що, власне, відбувається — ніхто не знав. Ніхто, крім хлопця. Він наказав чоловікам розпалити на полях вогнища. Для цього придалися навіть зужиті домашні речі і рештки гасу. Жінкам велів з усієї сили бити товкачиками об каструлі. Як потім усі визнавали, хлопець зробив усе, що тільки міг. Однак усі ці старання виявилися марними. Міріади ненаситних комах спустилися на поля і зжерли на корені весь урожай. Від нього не залишилося нічого — жодного листочка чи стеблинки.

Коли сарана зникла, хлопець впав долілиць і заплакав. Із селян не плакав ніхто. Селяни зібрали мертвих комах докупи і спалили, а після того знову взялися розорювати землю.

Вони прожили ще одну зиму, харчуючись рибою, білокопитником і папороттю. Навесні народилося ще троє малят, а люди засіяли поля. Влітку знову нагрянула сарана. І знищила весь урожай дочиста. Цього разу хлопець-айн уже не плакав.

На третій рік навала сарани припинилася. Тривалі дощі винищили їхні личинки. І водночас завдали шкоду посівам. Наступного року розвелася сила-силенна хрущів. А ще через рік літо видалося страшно холодним.

Дочитавши до цього місця, я відклав книжку, відкрив ще одну банку пива, добув із сумки бенто з ікрою й перекусив.

Подружка, сплівши руки на грудях, спала у кріслі навпроти. Осіннє ранкове сонце, пробившись крізь вікно, накинуло на її коліна легке покривало. Звідкись прилетів маленький метелик і запурхав над нами, як клаптик паперу під вітром. Трохи покружлявши, метелик сів подружці на груди, хвилину перепочив і знову кудись полетів. Після того, як він зник, подружка здалася трошки старішою.

Докуривши сигарету, я взяв у руки книжку і далі читав "Історію міста Дзюнітакі".

На шостому році справи у поселенців нарешті пішли на лад. Вони вирощували врожаї, перебудовували свої хати і звикли до життя у цьому холодному краю. Хатини з колод ретельно оббивали дошками, всередині викопували кабицю, вішали над нею лампадку. Невеликі надлишки врожаю, сушену рибу і кістку лосів вантажили на човен, упродовж двох днів спускалися до міста, продавали товар, а натомість купували сіль, одяг і гас. Дехто з селян навчився добувати деревне вугілля, спалюючи дерева, зрубані під час розчистки лісових заростей. У пониззі річки виникло кілька подібних поселень і між ними зав'язався товарний обмін.

Чим успішніше селяни обживалися на новій території, тим відчутнішим ставав брак робочих рук. Нарешті вони скликали збори, два дні сперечалися — і вирішили запросити на поселення ще кількох людей з рідного села. Справа впиралася у борги, однак таємне листування показало, що колишні кредитори давно зневірилися в отриманні боргів і повністю відмовилися від своїх претензій. І тоді кілька старійшин написали листи своїм колишнім товаришам з пропозицією — мовляв, чи не хочете переїхати на нове місце й разом освоювати землю? Це сталося 1889 року — саме тоді, коли службовці губернаторства переписали жителів поселення і назвали його "Дзюнітакі".

Наступного року приїхали ще чотири родини — дев'ятнадцять нових поселенців. Селяни зустріли їх у перебудованому бараку зі сльозами на очах — такою щирою була радість від повторної зустрічі зі своїми земляками. Новоприбулим виділили земельні ділянки, допомогли обробляти поле й побудувати хати.

У 1893 році прибуло ще чотири родини — шістнадцять нових поселенців. У 1897-му — сім родин з двадцяти чотирма чоловіками.

Ось так поволі кількість поселенців зростала. Барак розширили й перетворили на Народний дім, поряд з ним побудували невеликий сінтоїстський храм. Поселення Дзюнітакі дістало офіційний статус села. Харчувалися селяни, як завжди, здебільшого просом, але інколи домішували до нього шліфований рис. До села почали навідуватися — щоправда, нерегулярно — також поштарі.

Звичайно, не обходилося і без неприємних подій. Іноді в селі з'являлися службовці з міста, стягувати податки або набирати рекрутів. Особливо незатишно почувався хлопець-айн, якому тоді вже переступило за тридцять. Він ніяк не міг збагнути, навіщо платити податки і призиватися до армії.

— Здається, в давнину було набагато краще! — казав він.

Так чи інакше, село й далі розвивалося.

У 1903 році селяни побачили, що узвишшя неподалік села придатне для випасу худоби, і вирішили облаштувати його для утримання овець. Службовець з губернаторства навчив їх робити огорожу, провести воду і побудувати громадську вівчарню. Зусиллями в'язнів було прокладено дорогу, по якій згодом пригнали отару овець, яких уряд продав селянам майже задурно. Селяни навіть не здогадувалися, чому уряд проявив до них таку щедрість. Більшість навіть вважала, що після перенесених страждань заслужила хоч якогось добра.

Звісно, уряд віддав селянам овець не з власної доброти. Річ у тому, що готуючись до запланованого наступу на материку, військове відомство підштовхнуло уряд до створення програми самозабезпечення армії теплим обмундируванням з овечої вовни, а уряд велів Міністерству сільського господарства, лісівництва, торгівлі і промисловості збільшити поголів'я овець, воно ж, у свою чергу, спустило наказ губернаторству Хоккайдо — от і все. Насувалася російсько-японська війна.

У селі вівцями найбільше зацікавився хлопець-айн. У службовця з губернаторства він навчився доглядати овець і став відповідальним за громадську ферму. Важко сказати, що його так привернуло до овець. Можливо, хлопець просто не міг пристосуватися до громадського життя, яке швидко ускладнювалося із збільшенням кількості мешканців села.

Першими на пасовищі з'явилися тридцять шість саусдаунів і двадцять один шропшир, а, крім того, пара собак — шотландських вівчарок. Хлопець-айн дуже швидко став досвідченим вівчарем, і з кожним роком збільшувалося поголів'я овець. Він усім серцем полюбив своїх підопічних тварин. Службовці з губернаторства аж сяяли від задоволення. Цуценята від його вівчарки набули популярності як собаки-пастухи на інших пасовищах Хоккайдо.

Коли почалася російсько-японська війна, п'ятьох хлопців із села забрали до війська й послали на фронт у Китай. Всі п'ятеро потрапили в один і той же загін, але під час бою за взяття невеликого пагорба на його правому фланзі розірвалася ворожа граната, внаслідок чого двоє з них загинули, а один утратив ліву руку. Після триденного бою інших двоє зібрали порозкидані останки своїх земляків. Усі п'ятеро доводилися синами поселенців першої і другої хвилі. Один із загиблих — старшим сином хлопця-айна, який став вівчарем. На обох загиблих була шинель з овечої вовни.

— Ну скажіть, навіщо посилати людей за кордон воювати? — запитував вівчар-айн у селян. Тоді йому вже сповнилося сорок п'ять.

Ніхто не відповів йому на таке запитання. Вівчар-айн зрікся людей, оселився у вівчарні і став жити разом з вівцями. П'ять років перед тим від запалення легенів померла його дружина, дві дочки були вже одружені. За службу на пасовищі селяни виплачували йому сяку-таку грошову винагороду й забезпечувала харчами.

Втративши сина, він перетворився у старого вередуна і помер, коли йому виповнилося шістдесят два роки. Одного зимового ранку хлопчина-помічник знайшов його, замерзлого до смерті, на долівці вівчарні. Дві вівчарки — внучки першого покоління собак — з розпачем в очах жалібно скиглили обабіч нього. Вівці безтурботно щипали сіно в загоні. В тиші вівчарні, немов дріботіння кастаньєт, розлягався стукіт їхніх зубів.

Історія Дзюнітакі ще тривала, однак уже без хлопця-айна. Я зайшов у туалет і звільнився від двох випитих банок пива. Коли повернувся на своє місце, подружка прокинулась і розсіяно поглядала на краєвид по той бік вікна. За ним тяглися рисові поля. Іноді з'являлися силосні башти. Річка наближалась і потім відступала назад. Покурюючи сигарету, я досить довго дивився на зовнішній краєвид і на профіль подружки, зосередженої також на ньому. Вона не обізвалася жодним словом. Я докурив сигарету і повернувся до читання. На розкритій книжці замиготіла тінь залізничного мосту.

Коли скінчилася розповідь про нещасного хлопця-айна, який, ставши вівчарем, постарів і вмер — подальша історія Дзюнітакі виявилася нудною. Якщо не згадувати про те, що одного року від здуття шлунку здохло десять овець і кілька разів мороз побив рисові посіви, село розвивалося досить успішно, і в епоху Тайсьо[23] отримало статус міста.