Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Деніел допив келих, налив ще один і нарешті сказав:

— Ну? Що сталося?

— Не знаю, — ледь чутно пробурмотіла дівчина.

— Мені цього не досить. Ти не матимеш для нас жодної цінності в прямому сенсі цього слова, якщо не можеш упоратися з кількома Сірими.

— Вони не по тебе прийшли.

— По мене теж. Двоє воріт охороняв я, пригадуєш?

Вона потерла руки.

— Я просто не була готова. Наступного разу впораюся краще.

— Наступного разу буде інакше. І через один. І ще через один. Ми маємо шість чинних товариств, і в кожного свої ритуали.

— Річ не в ритуалі.

— У крові?

— Ні. Один з них схопив мене. Ти не попереджав, що таке може статися. Я...

Дарлінґтон не міг повірити почутому.

— Ти кажеш, що один з них торкнувся тебе?

— Більше ніж один. Я...

— Це неможливо. Тобто... — Він поставив келих і пригладив руками волосся. — Таке буває рідко. Дуже рідко. Іноді поряд із кров’ю або якщо дух дуже розбурханий. Саме тому свідчення про привидів такі рідкісні.

Її голос був упевнений, відчужений:

— Це можливо.

Мабуть. Якщо вона не брехала.

— Тобі слід бути готового наступного разу. Ти була непідготованою...

— І хто в цьому винен?

Дарлінґтон сів рівніше.

— Перепрошую? Я дав тобі два тижні на розкачування. Надіслав, які саме уривки слід прочитати, щоб упоратись.

— А як щодо всіх минулих років?

Алекс підвелася й відсунула стілець. Розмашистим кроком вийшла до їдальні; її чорне волосся блищало у світлі лампи, енергія аж бризкала. Будинок застережливо застогнав. Вона не була сумна, присоромлена чи стурбована. Вона була оскаженіла.

— Де ви були? — наполягала дівчина. — Усі ці мудреці з Лети зі своїми закляттями, крейдою та книжками? Де ви були, коли мерці тягнулися за мною додому? Коли вони заповзали за мною в шкільні кабінети? До моєї спальні? Моєї клятої ванної? Сендоу сказав, що ви роками стежили за мною, ще відколи я була дитиною. Невже один з вас не міг підказати, як їх позбутися? Що мені знадобиться лише кілька чарівних слів, щоб спекатися їх?

— Вони безпечні. Це лише ритуали...

Алекс схопила Дарлінґтонів келих і щосили жбурнула ним об стіну, розбризкавши навколо друзки й вино.

— Вони не безпечні. Ти говориш, наче якийсь експерт. — Дівчина плеснула руками по столу й нахилилася до хлопця. — Але ти й гадки не маєш, на що вони здатні.

— Ти закінчила чи хочеш розбити ще один келих?

— Чому ви не допомогли мені? — аж прогарчала Алекс.

— Я допоміг. Тебе мало не поховали в морі Сірих, якщо пригадуєш.

— Не ти. — Алекс змахнула рукою, обводячи будинок. — Сендоу. Лета. Будь-хто. — Вона затулила обличчя долонями. — «Кріпись. Безсмертних не існує». Знаєш, якими важливими були б для мене ці слова в дитинстві? Потрібно було так мало, щоб змінити все. Але ніхто не завдавав собі клопоту. Аж поки я не стала корисною для вас.

Дарлінґтонові не подобалась думка, що він погано поводився. Йому не подобалась думка, що Лета погано поводилась. «Ми вівчарі». Однак вони залишили Алекс сам на сам з вовками. Вона мала рацію. Їх це не займало. Для Лети вона була об’єктом дистанційного вивчення й спостереження.

Він переконував себе, наче дав їй шанс, був чесний із цією дівчиною, яку штормом викинуло на його берег. Проте дозволяв собі думати, що вона людина, котра припустилася хибного вибору та збилася на манівці. Йому й на думку не спадало, що на неї полювали.

Після тривалої мовчанки він нарешті озвався:

— Якщо розіб’єш іще щось, тобі полегшає?

Вона засапано дихала.

— Мабуть.

Дарлінґтон підвівся й відчинив буфет, потім ще один і ще, демонструючи полиці з «Ленокс», «Вотерфорд», «Лімоджес» — склянки, тарілки, карафки, тарелі, масельнички, соусниці, кришталь і порцеляну на тисячі доларів. Він узяв один келих, наповнив його вином і простягнув Алекс.

— Із чого розпочнеш?

7

Зима

У Лети був якийсь протокол на випадок убивства, послідовність кроків, якої слід було дотримуватися і яка була відома Дарлінґтонові. Він, імовірно, порадив би їй заручитися допомогою Доус. Проте Алекс й аспірантка ніколи не мали багато спільного та ввічливо ігнорували одна одну. Як і майже всі навкруги, Доус любила розумничка Дарлінґтона. Він був єдиною людиною, котрій розмови з Доус, вочевидь, давалися легко, котра поралася із цим, забуваючи про незграбність, що ніби висіла на дівчині, як один з її громіздких світшотів незрозумілого кольору. Алекс не сумнівалася: у тому, що сталося в Розенфельд-голлі, Памела звинувачує її; і, попри те що та заледве словом з нею перекинулась, мовчання аспірантки доповнилося новою ворожістю, гупанням дверцятами шафок і підозріливими поглядами. Алекс не хотіла розмовляти з Доус без зайвої потреби. Натомість вирішила проконсультуватися з бібліотекою Лети. «Або можеш просто покинути всю цю справу напризволяще», — подумала дівчина, видираючись сходами маєтку на Орандж-стріт. За тиждень Дарлінґтон може знову опинитися під цим дахом. Він може з’явитися після обряду під місяцем-молодиком, неушкоджений, щасливий і ладний зайняти свій чудовий мозок проблемою вбивства Тари Гатчинс. А може, матиме на думці щось інше.

Щоб потрапити до «Іль-Бастоне», ключ був непотрібен. Алекс познайомили з дверима того дня, коли Дарлінґтон уперше привів її до будинку, і тепер вони скригуче зітхнули, коли дівчина ввійшла. Коли з нею був Дарлінґтон, двері завжди радісно рипіли. Але на неї принаймні не нацькували зграю шакалів. Від того першого ранку Алекс більше не бачила мисливських собак Лети, але думала про них щоразу, наближаючись до будинку, розмірковуючи, поснули вони, чи не голодні та чи взагалі потрібна примарним гончакам їжа.

Теоретично п’ятниці в Доус були вихідними, але майже завжди можна було розраховувати, що вона затиснулася з ноут-буком у якийсь куток вітальні на першому поверсі. Завдяки цьому уникнути її було нескладно. Алекс прослизнула коридором до кухні, де знайшла на полиці в холодильнику тарілку з учорашніми