Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Ну, це ще не біда. Вашого предка теж мали за божевільного. Можливо, отець Еррера поведеться як канонік і почне палити ваші книги.

— Боронь Боже! Мені треба додому, Санчо.

— Оце й доведе, що ви справді несповна розуму. Нам треба негайно вимітатися звідси, але не до Тобосо. От тільки даремно ви сказали Тересі, що ми в Леоні.

— У неї язик на припоні. Так що не тривожтеся. Он як довго вона мені не казала про відбивні з конятини.

— Та в нас і без неї є чим тривожитись. Оті їхні комп’ютери працюють блискавично. Може, ми на якийсь час і збили їх з пантелику новими номерами, але якщо жандарми заклали в машину ваш титул, нам треба начуватися. Доведеться вам зняти нагрудничка й шкарпетки. Навряд, щоб багато монсеньйорів роз’їжджало в старому «сеаті-шістсот».

Вони швидко простували далі, туди, де залишили Росінанта, і раптом Санчо сказав:

— Як на мене, нам слід покинути машину і виїхати звідси автобусом.

— Ми ж не вчинили нічого поганого.

— Небезпека не в тому, що ми вчинили насправді, а в тому, що ми вчинили в їхньому розумінні. Навіть коли тепер уже не злочин читати Маркса, то переховувати грабіжника, який обчистив банк, — усе одно злочин.

— Та він же не грабував банк.

— Ну, нехай магазин, але ховати його в багажнику своєї машини — так чи так злочин.

— Я не покину Росінанта. — Вони саме підійшли до машини, і отець Кіхот, ніби захищаючи її, поклав руку на крило, де лишилася прим’ятина після зіткнення з машиною різника в Тобосо. — Ви знаєте Шекспірову п’єсу «Генріх Восьмий»?

— Ні, я більше люблю Лопе де Вегу.

— А я не хотів би, щоб Росінант дорікнув мені, як ото кардинал Вулсі колись дорікнув своєму монархові:

…Коли б

Служив я Богу хоч наполовину

Так ревно, як служив я королю,

Він би мене, в моїх літах, не кинув,

Нагого й безборонного, на глум

Всім ворогам[28].

Ви бачите цю прим’ятину на його капоті, Санчо? їй уже сім років, і дістав її Росінант з моєї вини. Меа culpa, mea culpa, mea maxima culpa[29].

2

Вони виїхали з Леона найкоротшим шляхом, але незабаром дорога пішла на узвіз, і Росінант почав виказувати ознаки втоми. Перед ними підносилися гори, що обступали Леон, — сірі, скелясті, зазубрені.

— Ви казали, що прагнете тиші, — озвався мер. — Настав час зробити вибір між тишею Бургоса і тишею Осери.

— Бургос — місто недоброї пам’яті.

— Браво, монсеньйоре, а я думав, що спомин про те, де була штаб-квартира генералісимуса, може привабити вас туди.

— Я віддаю перевагу мирній тиші перед тишею, що настає після тріумфу, бо ця, друга, схожа на вічну тишу смерті. Притому недоброї смерті. А ви, Санчо? Вас не обурює думка про монастир?

— А чого б вона мала мене обурювати? Монастирі можуть відвернути від нас гірше зло, як писав Маркс. До того ж монастир має таку саму перевагу, як і дім розпусти. Якщо не залишатися в ньому надто довго. Там не треба заповнювати ніяких особових карток.

— Тоді в Осеру, Санчо, до братів трапістів.

— Принаймні поп’ємо доброго галісійського вина. А то наше ламанчське скоро закінчиться.

Вони спинились підживитися самим вином, бо сир зник разом з грабіжником, а ковбасу докінчили ще перед тим. На той час вони вже забрались на висоту з добру тисячу метрів, і під ними розлягалася гола рівнина, а довкола гуляв свіжий вітрець. Одну пляшку спорожнили швидко, і Санчо відкоркував другу.

— А чи розумно це? — спитав отець Кіхот.

— Абсолютної розумності не існує, — відказав Санчо. — Все залежить від конкретних обставин. Отож і ступінь розумності змінюється в кожному окремому випадку. Як на мене, за наших обставин, коли нема чого їсти, розумно випити ще по півпляшки. А ви, звісно, можете визнати це дурницею. У цьому разі настане такий момент, коли мені доведеться вирішувати, як розумніше вчинити з вашою половиною.

— Такий момент навряд чи настане, — сказав отець Кіхот. — Мій розум підказує мені, що я не повинен дати вам випити зайвого. — І він налив собі ще склянку вина. А тоді докинув: — От тільки не розумію, як це брак харчу може додати розумності нашому виборові.

— Та це ж очевидно, — сказав Санчо. — Вино містить цукор, а цукор — дуже цінний продукт харчування.

— Тоді, маючи вдосталь вина, нам ніколи не доведеться голодувати.

— Цілком слушно, але в будь-якому логічному доказі, навіть у вашого святого Томи Аквінського, можна знайти похибку. Якщо ми замінимо їжу вином, то неминуче залишимося там, де ми є, і кінець кінцем опинимося і без вина.

— А чому ми маємо залишатися там, де ми є?

— Бо жоден з нас не зможе вести машину.

— І то правда. Логічний хід думки часто веде до абсурду. В Ламанчі є одна шанована людом свята, яку згвалтував у її власній кухні мавр, причому він був беззбройний, а вона мала в руці кухонний ніж.

— То, мабуть, сама хотіла, щоб її згвалтували.

— Ні, ні, вона міркувала цілком логічно. Власна цнота важила для неї менше, ніж маврова душа. Убивши його в ту мить, вона позбавила б мавра будь-якої надії на спасіння. Безглузда, а проте, як подумати, прекрасна історія.

— А знаєте, вино робить вас балакучим, отче. Я не певен, чи дотримаєте ви в монастирі припису мовчання.

— Нам мовчати буде не обов’язково, Санчо, та й ченцям дозволено розмовляти з гістьми.

— Як швидко спорожніла друга пляшка! Ви пам’ятаєте, отче, — здається, це було так давно! — в який спосіб ви пояснювали мені суть Святої Трійці?

— Так. І припустився жахливої помилки. Дозволив собі порівняти Святого Духа з малою пляшкою.

— Тепер ми такої помилки не припустимось, — сказав Санчо, відкорковуючи третю велику пляшку.

Отець Кіхот не заперечував, одначе вино вже почало діяти на нього, і тепер було досить найменшого приводу, щоб він образився.

— Я дуже радий, — сказав мер, — що ви, на відміну від свого предка, любите вино. Дон Кіхот часто спинявся в заїздах — принаймні чотири з його пригод стались у заїзді, — але ніде не сказано, що він випив бодай склянку вина. Як і ми, він не раз підживлявся сиром просто неба, але жодного разу не скропив його добрим ламанчським. Як супутник у мандрах він мені б не підійшов. А от ви, хвалити Бога,