Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

належне Панасику: того ж дня у його серці щемко застогнала жалість до мами Галі, яка так зворушливо піклувалась про нього, за спиною в якої він уже стільки років сидів вдома й дивився телевізор, іноді удаючи, ніби ремонтує її житло на Дарвіна. В кабінці покійного діда було зовсім не так комфортно, як в їхній кімнаті, принаймні, коли мама Галя була на роботі. Там лише вуркотіла трипрограмна радіоточка, а на Дарвіна був багатоканальний телевізор, який віддав їм Петро, коли повністю «пересів» за комп’ютер. Але не варто озиратися! В них іще стільки щастя попереду з Єлькою в цій готельці на Борщагівці!

А на Дарвіна у Петра з’явилася нова дівчина.

— Нарешті зустрів рівну, — схарактеризував її Петро.

— В якому сенсі — рівну?

— В неї такі ж квартирні умови, як і в мене. В її батьків так само давно не ремонтована хата в історичному центрі.

— Але хіба то і є рівністю, Петю? Є ж іще кохання, крім квартир у центрі!

— Як казав один мудрець, кохання можливе лише між рівними.

— Але вона в тебе така не гарна! Сіра миша, — сумно оцінює мати нову «невістку».

— Тобі не догодити. Єлька тобі була ВУЛЬ-гарна. А ця тобі НЕгарна.

— А треба, щоб дівчина була!.. — Галина махає рукою й не завершує свій вигук, але Петро знає, що хотіла сказати мати: «...треба, щоб дівчина була такою, як я в молоді роки!» Вона навіть почепила своє студентське фото над їхнім з Панасиком ліжком. «На цій світлині мати справді симпатична, — визнає син. — І не вульгарна. Можна зрозуміти, чому її так добивався батько».

— І як ти могла сприймати свій Поносик всерйоз? Тим більше, після батька?

— Мені було так важко з твоїм батьком, Петре! Скільки разів в тебе було підбите око через нього! А я не могла тебе захистити!

— Так і в нього теж було! — з гордістю згадував син. — А він же настільки був тоді вищий за мене! То ти зраділа, коли він розбився, мамо?

— Хіба можна було такому радіти, сину! Ти ж пам’ятаєш, я чи не рік була сама не своя після його загибелі. На похороні мене водили під руки, я сама б і ходити не могла... Але, так, я раділа, що принаймні ти був на задньому сидінні.

— А ти знаєш, чому я був на задньому сидінні? Я ж любив сідати поряд, дивитись, як він веде машину. І ти не раз пускала мене на пасажирське місце, а сідала ззаду.

— Та, слава Богу, що тоді ти опинився ззаду!

— А ти знаєш, чому, мамо?

— Думаю, що випадково. Але я благословляю той випадок.

— Не випадково, мамо! А тому, що спереду сиділа жінка. Така ж гарна, як Єлька.

— І вона теж... на смерть? — прошепотіла приголомшена Галина і підвела очі на сина.

Син кивнув. Кивнув і вийшов з кухні. І Галина лишилася наодинці з подіями багаторічної давнини. І лише тепер зрозуміла поведінку друзів покійного чоловіка, які напевне були в курсі. І малий Петро, якому тоді було десять років, теж. І мовчав стільки років. А щойно мовчки вийшов з кухні, залишивши матір із думами про далеке минуле.

І тої ночі, а потім іще кілька ночей, і так тривало чи не місяць, чи не два — як біжить час! — вона забула думати про Панасика, а згадувала батька свого сина і своє життя з ним. Вони з чоловіком були, як висловлюється син, «рівні». Кожному з них батьки викроїли по кілька квадратних метрів столичного житла, з якого маклер з житлоплощі допоміг їм виміняти оцю двокімнатну на Дарвіна. Галина згадувала і переживала наново своє дивовижне відчуття щастя, коли вони вдвох увійшли в цю квартиру, а в ній ще не було меблів. Ні шаф, ні диванів, ні тумбочок, ні етажерок. І Петра теж іще не було, але він уже мав бути. Помешкання видалося величезним. Від серцебиття гойдалася люстра над головою. Якби її попросили чесно пригадати, чи було відчуття раю в її житті, вона б мала визнати: було тоді, коли вони стояли з чоловіком у цій хаті, яка була порожньою, й трималися за руки. А він потім, значить, коли вона змарніла від його буйного життєлюбства, завів собі красуню! І малого сина не посоромився! І посадив її в машині поряд з собою! Ох, Боже мій, ці чоловіки! — хвиля запізнілого обурення тяжко хлюпнула на неї так, ніби все те було вчора.

Але давні події, пам’ять про які на деякий час так схвилювала Галину, згодом відступили. Це було давно і тепер не мало ніякого смислу. Тим паче, що син жодного разу вже не згадував той день, коли батько загинув, а він лишився живим. Натомість згадав Панасика і Єльку.

— Цікаво, скільки вона в нього проживе? Чи вже з’їхала?

— А в тебе є можливість з’ясувати? — жваво зацікавилась Галина.

— Зроблю для цього все, що залежить від мене, — відповів Петро.

І от син вривається до її кімнати, не постукавши, чого не робить відтоді, як застав матір у перші тижні Панасикової ери перед дзеркалом у панчохах з мереживом на гумках. І тепер знову вривається без стукоту, із гучним реготом, не відриваючи мобілки від вуха:

— Скоро до тебе вернеться твоє добро! Єлька переписала на себе готельку на Борщагівці! Так! Вже поміняла замки і виставила речі на коридор! Знаєш Юрка, мого однокурсника?

Галина добре знала Юрка, з чиєю матір’ю разом вчилася в школі.

— То він допомагав їй міняти замки!

— А хто допомагав із правничими питаннями? Це ж було незаконно!

— Він по закону добровільно написав їй дарчу, бо вона зуміла його переконати, ніби без цього її виселять з Києва. І на другий день вона виселила його з тої готельки!

— А коли це сталося?

— Ну от, дзвоник у двері, іди відчиняй!

На порозі справді стояв Панасик. Попросився переночувати, щоб завтра їхати до батьків на Солом’янку, на койку в кухні, якщо вони її ще не викинули. Галина завела його до кімнати. З-за дверей лунав голос сина, який переповідав своїй дівчині ситуацію на Дарвіна.

— До мами Галі повернувся Поносик! Той самий, якого витурила Єлька! Я тобі розповідав про неї, пам’ятаєш?

— Панасику... — застогнала Галина...

— Вона називала мене Атанасіос, — заперечив Панасик.

— Панасику, — стогнала далі Галина, схопивши його голову обома руками, — невже не було б краще,