Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Але Арчі сам не підходить до нас. Ми з братом виносимо йому їжу, ставимо в бляшанці біля бака зі сміттям. Якщо він поряд, то підходить і починає їсти. Але коли ми намагаємося наблизитися до нього, чомусь тікає, навіть недоївши.

Я сподіваюся, що він пробачить нас, хоча це, мабуть, нереально. Що Арчі одного дня підбіжить до мене, стрибне, торкнеться лапами моїх плечей, як він робив це раніше. І я зазирну в його сині очі, бо ж у нашого Арчі сині-сині очі, правда! І я сяду на траві за домом, а він покладе мені голову на коліна і розповість, що він пережив тої зими.

І я зрозумію твою собачу мову, Арчі!