Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— Хай йому грець.

Толя з Тамар злетять сходами ратуші та виявлять лише, що їхня здобич втекла. Якщо Зоя спробує піднятися церковними сходами, Ніколаї спокійно перестрибне далі, й, поки вона дістанеться до вершечка, його вже й слід охолоне. Небо вже світлішало, і якщо король полетить за місто, їм більше ніколи не вдасться його впіймати. Часу для вагань не було.

Дівчина подивилася на щілини в кам’яній кладці дзвіниці. Навіть із підсилювачем їй не вдасться проконтролювати політ. Упоратися з таким завданням зможе лише гриша під дією юрди парем.

— Буде боляче, — пробурмотіла Зоя і змахнула руками, вимальовуючи в повітрі невеликі кола й закликаючи повітряний потік, а тоді склала руки дугою. Порив вітру вдарив у спину й підняв дівчину вгору. Довелося зібрати всю силу волі, щоб подолати бажання змахнути долонями й дозволити вітру підняти себе ще вище. Зоя викинула руки вперед, і вітер жбурнув її в щілину між камінням, занадто рвучко й занадто швидко. Прицілитися точніше часу не було.

Зоя затулила голову й обличчя і застогнала, щосили вдарившись плечем об кутик колони. Гепнулася на підлогу дзвіниці незграбною купою й перекотилася на спину, намагаючись перевести дух. Високо вгорі дівчина помітила, як зблиснули в темряві очі чудовиська, що влаштувалося на карнизі. Його обриси ледь вимальовувалися. Груди голі, драні штани низько сповзли зі стегон. Ноги з пазурами вчепилися в бантини дзвіниці.

Назяленскі почула низьке гарчання, і здалося, що від нього завібрувала підлога. Сьогодні щось було не так.

Він був не такий.

«Ох, Святі, — збагнула дівчина. — Він зголоднів».

Раніше Зоя знаходила Ніколаї пізніше, коли він уже вполював щось і з’їв. «Він іще ніколи не вбивав людей», — нагадала вона собі. А тоді виправилася: «Наскільки нам відомо». Утім, дівчина кістками відчувала, що сьогодні саме вона стане здобиччю.

«Дідька лисого».

Вона підвелася на ноги й засичала, відчувши, як пульсує плече. Вивихнула, а може, і зламала. Від хвилі болю, що накрила її, закрутило в животі. Права рука була ні на що не здатна. Закликати вона тепер могла лише лівою, та якщо це вдавалося Адріку, то й Зоя впорається.

— Ніколаї, — суворо гукнула вона.

Гарчання стихло, а потім долинуло з новою силою, гучніше й нижче, ніж раніше. У Зоїному животі стиснулося щупальце страху. Невже саме так почувається маленьке звірятко, що безпомічно застрягло в лісі?

— Ніколаї, — гримнула дівчина, не дозволяючи переляку пролунати в голосі. Варто йому зрозуміти, що вона боїться, і справи будуть кепські. — Спускайся.

Гарчання затремтіло, потім хлопець пирхнув. Немов засміявся.

Перш ніж Зоя збагнула, що до чого, він кинувся на неї. Вона простягла вперед руку, і порив вітру шарпнув потвору, та сьогодні дівчина могла закликати лише впівсили. Шквал відкинув чудовисько і вдарив об стіну, проте недостатньо сильно.

Дівчина побачила, як потвора помітила її травмовану руку, її слабкість. Тварюка глибоко вдихнула, м’язи напружилися. Скільки ночей Зоя заважала їй розважитися? Скільки часу чудовисько чекало нагоди завдати дівчині болю? Їй потрібна була допомога.

— Толю! — крикнула Зоя. — Тамар!

Та хіба ж вони могли почути її з такої відстані? Зоя глипнула на дзвін.

Чудовисько стрибнуло. Дівчина відхилилася праворуч і заверещала, ударившись плечем об дошки, проте щосили скинула вгору другу руку, благаючи бурю відгукнутися. Вітер ударив у дзвін, розхитуючи масивну металеву оболонку. Язик гупнув, лункий звук завібрував у Зоїній голові, змушуючи чудовисько рикнути. Дзвін вдарив удруге, значно слабше, і взявся повільно вимальовувати в повітрі дугу.

Зоя спітніла, від болю тьмарилося в очах. Дівчина пошкандибала до стіни. Ніколаї — чудовисько — наближався до неї. Низько присівши навпочіпки, воно нечутно волочило пазуристі ноги підлогою, і кожен рух був моторошно нелюдським. Це був Ніколаї, та водночас не він. Витончені риси обличчя залишалися такими самими, проте очі стали мов чорнило. Здавалося, наче тінь від крил пульсує й вирує.

— Ніколаї, — повторила дівчина. — Я розгніваюся, якщо ти спробуєш мене з’їсти. А ти знаєш, що буває, коли я скаженію.

Губи потвори вигнулися в усмішці, — а як іще її назвати? — оголивши гострі як голки ікла, схожі на уламки обсидіану. Те, що напало на Зою, точно не було королем.

— Капітане, — спробувала вона. — Штурмгонде.

Нічого. Потвора підкрадалася ближче.

— Собачко, — сказала дівчина. Щеня — це було його дитяче прізвисько, і Зоя ніколи раніше ним не користувалася. — Припини.

Вона почула, як десь унизу гупнули двері. Толя? Тамар? Це не мало значення. Вони однаково не встигнуть дістатися сюди вчасно. Зоя могла закликати блискавку, але знала, що без змоги контролювати розряд обома руками вб’є хлопця.

Вона знову підвела руку. Вітер відкинув потвору назад, але та, учепившись у дерев’яну підлогу пазурами поповзла вперед, міцно притиснувши крила до тулуба й прикипівши поглядом до дівчини.

Чудовисько відкинуло її неушкоджену руку вбік так сильно, що дівчина подумала, що тепер зламала і її. Вітер ущух, і потвора розпростала крила.

Потім роззявила рота й озвалася:

— Зоє.

Дівчина відсахнулася. Чудовисько не розмовляло. Не могло. Та налякало Зою не те, що губи потвори вимовляють слова. Це був не голос Ніколаї; тембр був м’який, холодний, наче скло, знайомий.

«Ні». Це було неможливо. Страх затьмарював Зоїну свідомість.

Губи потвори розімкнулися. Зблиснули зуби. Чудовисько схопило дівчину за волосся й різко смикнуло голову назад, коли вона заборсалася.

Воно збиралося прокусити їй шию. Губи вже торкнулися шкіри.

У голові промайнула тисяча думок. Їй слід було прихопити зброю. Не варто було покладатися на власну силу. Їй не слід було думати, що вона не боїться померти. Не варто було вірити, що Ніколаї не завдасть їй болю.

Двері до дзвіниці розчахнулися, і з’явилася Тамар, за нею виднівся Толя. Сокири дівчини злетіли в повітря. Одна влучила потворі в плече, а друга — у крило. Тварюка повернулася до близнюків, загарчала, і Толя скинув уперед руки.

Зоя дивилася на них, розриваючись між страхом, що паралізував, і захватом, коли ноги чудовиська підігнулися. Воно заскавчало, а тоді Толя вповільнив йому пульс, позбавляючи свідомості, й запала тиша.

Дівчина підвелася, колихаючи вивихнуту руку, і подивилася на тварюку, що лежала на підлозі: пазури зменшилися, чорні вени потоншали і зблідли, крила розчинилися в останніх клаптях темряви. На підлозі дзвіниці лежав король Равки зі скуйовдженим волоссям, закривавлений і схожий на маленького хлопчика.

— З тобою все гаразд? — занепокоєно запитала Тамар.

— Так, — збрехала Назяленскі.

«Зоє». Звук його голосу тої миті, гладенький, мов скло, не схожий ані на людський, ані на нелюдський. То