Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Час настав, Костянтин Матвієнко 📚 - Українською

Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час настав" автора Костянтин Матвієнко. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 76
Перейти на сторінку:
виторг, звісно, ви­лучили, але цю пачку один тип з тієї компанії го­родників-аматорів сховав у шахті ліфта, не бажаю­чи ділитися з партнерами по бізнесу. Мені гроші показали місцеві домовики, а я попросив дозволу взяти їх для тебе.

— Дякую, сильно виручив! — подумки вимовив хло­пець, а вголос чемно запропонував Христині: — Доз­вольте, я відвезу вас додому на таксі.

І, не чекаючи відповіді, зупинив першу-ліпшу ма­шину. Галантно відчинивши для Христини задні дверцята, Аскольд миттю пірнув на переднє сидін­ня і лише звідтіля попросив дівчину назвати водіє­ві адресу.

Двох чоловіків, що стояли поруч з ними на зупинці, також миттєво підхопив непоказний «Ланос», який помчав слідом за таксі. Ще одна машина, припаркова­на на протилежному боці вулиці, раптом майже з місця розвернулася проти всіх правил і також поїхала в тому ж напрямку.

Дорогою мовчали. Коли ж приїхали, за наполя­ганням Аскольда, до самого під’їзду Христининого будинку, він, не відпускаючи таксі, чемно відчинив для неї дверцята, попрощався і поїхав додому на Костьольну. Ще раз набрав Надіїн номер, і знову без результату.

І мажорів, так буває, хтось підступно викрадає

Наступного ранку Аскольд приїхав до Лаври без Лахудрика: той заходився з допомогою міських домови­ків шукати бодай якісь уривки інформації про Надію.

Конференц-зал заповідника містився у корпусі ко­лишньої монастирської лікарні, до якої прибудовано Миколаївську церкву під блакитною з золотими зірка­ми банею. Його не було заповнено навіть на третину. На прес-конференцію професора Юрія Довжика, який мав повідомити про свою сенсаційну знахідку, при­йшло кілька науковців заповідника, університетські колеги та з півдесятка немолодих журналістів — мо­лодші їхні колеги не мають цікавості та хисту до вис­вітлення наукових тем. У бічному проході притулили­ся дві телекамери другорядних каналів. Популярні, або, як зараз кажуть, рейтингові телеканали майже не мають науково-популярних та культурологічних прог­рам. Така в них інформаційна політика...

Прибули і Бенціон з Люською. В останньому ряді сі­ли двоє молодих людей, що їх привів отець Василій. Сам він зайняв місце в першому. В залі виділялося та­кож кілька добре вбраних чоловіків, схожих чи то на чиновників, чи то на бізнесюків.

— Я ж казала, — до Аскольда звернулася бліда і схвильована відповідальністю виступу на публіці Христина, — слід було найняти бодай маленьку піар-агенцію, щоб вони трохи розрекламували нашу пресуху, а так ніхто й не побачить.

— Не хвилюйтеся. Те, про що ми розповімо, настіль­ки значуще, що буде актуальним і за двадцять років.

— Нічого ти не розумієш! — не вгамовувалась аспі­рантка. — Новини живуть лише добу, а потім на нас ніхто й не зверне уваги.

— Річ не в нас, а в науковій інформації, яку ми пові­домимо, — відповів Аскольд і поспішив назустріч про­фесорові, який саме входив до зали.

Привітавшись, учений запросив до президії Хрис­тину і Аскольда й почав свою розповідь, ілюструючи її слайдами, зробленими під час розкопок і дослідження поховання, серед яких були зображення самої домови­ни, фрагментів золототканих тканин з неї, прикраше­них дніпровськими перлами, митра, а також найкраще збережені срібні панагія, з невідомою поки що моно­грамою, та наперсний хрест.

Професор повідомив про те, як було знайдено нову, ще невідому поховальну нішу, та про особисту роль у цьому третьокурсника Аскольда Четвертинського. Відзначив самовіддану працю аспірантки Христини Шпак. Дипломатично згадав про конструктивну спів­працю з представниками духовенства. Запропонував молодшим колегам додати кілька слів і попросив жур­налістів та представників наукової громадськості ста­вити свої запитання.

Звісно, всіх перш за все цікавило, кого ж було похо­вано у знайденій ніші. Аскольд написав професорові записку з пропозицією зробити обережне припущен­ня, що домовина може належати митрополитові Пет­ру Могилі. Той усміхнувся, несподівано зачитав ту за­писку вголос і почав розбирати ймовірність такої мож­ливості, наводячи аргументи за і проти. За був лише збіг приблизного часу поховання, а також те, що похо­вано представника вищого духовенства; проти — те, що факт поховання цього митрополита саме в Успен­ському соборі, а не в Печерах не підлягає сумніву. По­дякувавши юнакові за сміливу гіпотезу, вчений, уни­каючи гострих запитань про право власності на зна­хідки, закрив прес-конференцію.

До Аскольда підійшов Пінський, висловив поміт­но награний захват його ідеєю щодо приналежності поховання і запросив разом пообідати. Хлопець по­чав відмовлятися, та Бенціон наполягав. Тоді Ас­кольд, аби спекатися цього нав’язливого типа, пообі­цяв, що іншим разом вони напевне пообідають і об­говорять цікаві наукові ідеї, сьогодні ж він дуже за­клопотаний. Бенціон наполіг на обміні номерами те­лефонів і нарешті відчепився. Христина, яка чула цю розмову, наздогнала студента вже біля Троїцької надбрамної церкви й стала докоряти за непрак­тичність. Мовляв, від запрошень заможних і впливо­вих меценатів так просто не відмовляються. Аскольд відповів, що йому байдуже до багатих і впливових, а зараз він вибачається, але дуже поспішає, тому про­довжувати цю дискусію не має часу. Він швидко пі­шов до тролейбусної зупинки. Вже за звичкою, авто­матично спробував подзвонити Надії — безуспішно.

***

Дзвінок мобільного вивів Аска із задуми тоді, коли його тролейбус проминав парк Слави. Не поглянув­ши на дисплей, він натиснув кнопку відповіді.

— Добрый день. Я отец Карпенко Надежды Юрьев­ны. Меня зовут Юрий Андреевич... — Хрипкуватий голос у слухавці видавав помітне напруження чолові­ка. — Ты звонил на ее телефон несколько раз. Последний — только что. Мне нужно с тобой поговорить!

— Ви що, батько Надійки? Де вона?

— Да, я ее отец, и у меня к тебе очень серьезное де­ло! Нужно срочно встретиться. Если ты выйдешь из своего троллейбуса, то увидишь красный джип «Тойо­та», подходи и садись прямо в машину.

— Ні. Давайте пройдемося ліпше парком, — відпо­вів студент, побоюючись сідати в чужу машину за та­ких, дивних обставин.

— Ладно, выходи на остановке — я сам к тебе по­дойду.

На зупинці до нього підійшов високий сіроокий чоловік у кашеміровому розстебнутому пальті й ді­ловому костюмі. Впадали в око сліпучо-біла сороч­ка, темно-червона краватка й блискучі темно-виш­неві туфлі.

— Здравствуй! Извини, но говорить лучше подаль­ше от наших мобильных телефонов, чтобы не подслу­шали. Если боишься садиться в машину, тогда давай свой телефон, я сам отнесу в авто, а по окончании раз­говора верну.

Аскольд мовчки віддав свою мобілку чоловікові. Той відніс її до червоного джипа, що припаркувався біля зупинки. Вони попрямували до парку.

— Надежду выкрали, требуют выкуп. Мы сначала подозревали тебя: ты последний, кто звонил ей по­завчера вечером, когда она еще отвечала на звонки. Но сейчас эти подозрения уже сняты. — Чоловік го­ворив рівно, але відчувалося, що він тримається з ос­танніх сил. — Позавчера ночью она так и не пришла

1 ... 31 32 33 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час настав, Костянтин Матвієнко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час настав, Костянтин Матвієнко"