Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Все добре, — запевнив Тумас. — Я вчу Амелію користуватися айпадом.

— Айпадом?

— Купив їй кілька програмок, — пояснив Тумас. — Амелія сидить у мене на колінах, тицяє пальчиком в екран і сміється. їй страшенно подобається, і вона швидко вчиться. Це дуже корисна штука.

Ліне ніколи не дозволяла доньці бавитися айпадом, навіть телевізор дивитися дозволила зовсім недавно. Вважала, що батьки егоїстично садять дітей перед телевізором, лиш би собі мати вільну хвилинку.

— Ти її погодував? — запитала Ліне.

— Ми попоїли й поміняли підгузки — все гаразд, — квапливо запевнив Тумас, бо Амалія почала пхикати, вимагаючи до себе уваги.

Ліне попрощалася і попередила, що буде вдома десь за дві години.

Даніель відзначив у GPS адресу Відара Арнтцена.

— «Сіра пантера», — пробурмотів він і рушив за вказівками навігаційного пристрою.

— Він мешкає сам? — запитала Ліне.

— Ні, у спільноті.

— У спільноті? — здивувалася Ліне.

— Дім для старечої спільноти, назвімо це так, — усміхнувся Даніель. — Саме таку спільноту він організовував у ті часи, коли ще був старійшиною старців. Відар та кілька його ровесників зібралися докупи й створили спільноту сеньйорів.

Ліне переглянула кілька поліційних рапортів. Відар Арнтцен, усе життя пропрацювавши архітектором, щойно вийшов на пенсію, коли в його двері подзвонили два поліцейські в цивільному й поцікавилися, чи не викрадав він, часом, сімнадцятирічної дівчини. Ліне записала собі кілька підсумкових фраз, які хотіла зачитати трохи згодом. Це було б чудовим вступом до інтерв’ю зі старим чоловіком.

Вони проїхали вказівник до будинку, де зростав у дитячі роки Генрік Ібсен, а тоді звернули до великої дерев’яної будівлі в ідилічній місцевості. За будинком протікала річка, намокла, брунатна глиця величезної модрини встеляла майже все подвір’я.

Виходячи з авта, Ліне талапнулася ногами просто в калюжу. Швидко вискочила, але води в черевики все ж набрала.

— Відар Арнтцен жив тоді в Осло, — сказав Даніель. — А це, мабуть, старий родинний маєток.

Вони ввійшли в схожий на готельну рецепцію хол, побачили на стіні панель з ґудзиками дзвінків. Відар, мабуть, побачив їх здалеку, бо з’явився відразу, як вони подзвонили. То був високий, худий дідуган зі пелехатою бородою. Під пахвою тримав невеличку теку для паперів. І зовсім не скидалося на те, що в нього щось негаразд з головою чи зі слухом. Старий провів їм коротку екскурсію, розповів про вигоди такого старечого дому.

— Все суперсучасне, — розповідав він. — Затишок і здоров’я для поважно дорослих людей, які вже не бажають мешкати самі в будинку з великим господарством. Мусите написати про це в газеті! Політики повинні замислитися, що, зі статистичного кута зору, такі спільноти сприяють довшому збереженню самостійності та якісного трибу життя літніх людей, ніж якби вони жили самотньо.

Відар завів гостей до великої спільної вітальні. Вони сіли на одному краю довжелезного столу.

— Є щось нове про дівчину? — запитав він, доки Даніель чіпляв йому мікрофон.

— Поліція поновлює слідство. Можливо, тепер їм пощастить більше.

— Через стільки років? — пробурмотів старий і похитав головою. — Відтоді, як вони приходили до мене, більше слідів не знайшлося.

Даніель подав знак Ліне, що можна починати.

— Чому до вас приходила поліція? — запитала вона.

— Не знаю, наскільки я можу бути відвертим. Поліція попередила мене, що все сказане між нами — таємниця слідства, і я не маю права нічого нікому розголошувати.

— То було давно. Ми маємо копії усіх рапортів і протоколів допитів, тож поліція сама, так би мовити, зняла зі справи гриф секретності, — заспокоїла старого Ліне.

— Отже, ви знаєте про «Сірих пантер»?

Ліне кивнула.

— Тому й прийшли до вас.

— Гаразд! Тоді я саме зібрав кількох стариганів, і ми організували спільноту людей похилого віку, щоб боротися за права пенсіонерів. Ми — «Гільдія сеньйорів», але нас прозвали «Сірими пантерами», так само назвали себе й викрадачі Надії Кроґ.

— А що цікавило поліцію?

— Про нас написала газета, але «сірі пантери» — це таке собі поняття, означення людей похилого віку, які ще доволі жваві й активні. Ми ж не мали жодного стосунку до викрадення, і поліція теж це розуміла.

Ліне зиркнула на Даніеля. Надто вже коротка історія, для передачі не годиться. І змісту катма.

— Розкажіть, що було далі, — попросила Ліне, намагаючись надати історії хоч якогось наповнення.

— Та нічого не було далі. Ото й усе… — стенув плечима старий. — Поліцейських було двоє. Запитали, чи я Відар Арнтцен, показали свої посвідчення. Я вже знав про Надію Кроґ з газет. Усі знали… Проте я не розумів, чого вони хочуть. Для мене то був справжній шок.

— Чому ж ваша розмова мала зберігатися у таємниці?

— Через «сірих пантер». Поліція не хотіла, щоб журналісти та й решта довідалися, що «сірі пантери» насправді збіговисько старих пенсіонерів.

Ліне не відразу зрозуміла його аргументацію. Вона вважала, що назва в листах з’явилася випадково, просто хтось собі вирізав слова з газетної статті про Гільдію сеньйорів, а тепер допетрала, що Відар Арнтцен не знав, який вигляд мали листи, і тому надав більшого значення підписові, ніж Ліне, та й витлумачив його інакше.

— Поліцейські показували вам листи? — запитала вона.

Відар Арнтцен похитав головою.

— Лише сказали про підпис «Сірі пантери».

— Я вам покажу їх, — Ліне вийняла ноутбук, завантаження зайняло трохи часу.

Старий зацікавлено перехилився через стіл. Ліне відкрила рапорт, у якому мовилося, що газета, з якої вирізали слова, — «ВҐ» за четвер 27 серпня 1987 року, тираж 332 468 примірників, надійшла в продаж до 13 298 торгових точок. Вона хотіла додати ці дані в сюжет як цікавий факт. Підпис «Сірі пантери» вирізали зі статті на сторінці одинадцятій.

Ліне знайшла фотофайл, вивела на монітор перший лист і розвернула ноутбук до Відара, який сидів з протилежного боку столу.

Старий почепив окуляри й читав, ворушачи губами.

— Викрадачі вирізали підпис з вашого газетного інтерв’ю, — пояснила Ліне.

Відар Арнтцен замислено кивав.

— Он чому їх цікавила та газета, — нарешті промовив він, знімаючи окуляри.

— Яка газета?

— Я зберіг номер газети зі своїм інтерв’ю. Вона лежала на видноті та ще й розгорнена на сторінці з інтерв’ю. Показував її Аспакерові з міського суду, він приходив до мене напередодні.

Ліне вимкнула ноутбука.

— Але поліцейські бачили, що газета не понищена, — вів далі Відар. — Хтось іще не викинув на сміття свій номер.

Ліне обдумувала слова старого. На цей момент вона й не звернула уваги. Поліція — теж, бо в рапортах про це не було й слова. Родина Надії отримала першого листа 22 вересня, а газета вийшла 27 серпня. Хтось її не викинув, зберіг.

Даніель вимкнув диктофон і спробував пояснити старому чоловікові, де