Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Ліне подякувала за розмову, сказала, що інтерв’ю також опублікують у газеті.

Надворі не вщухав дощ. Ще й вітер здійнявся.

27

Мабуть, вітер змінив напрямок. Дощ навскоси шмагав вікна кабінету, відлунюючи в кімнаті. Монотонний гул.

Вістінґ сидів, схилившись над письмовим столом. Він розгорнув перед собою карту, де була відмічена літня хатинка Мартіна Гауґена, і спробував підтасувати числа з коду до місцевості. Два числа дали збіг з двома гірськими вершинами, але сенсу в ньому не було. Розгадка ховалася не там.

До кабінету зайшов Адріан Стіллер.

— Завтра пошлю техніка, щоб почепив маячок на його автомобіль, — сказав він, маючи на увазі Мартіна Гауґена. — Це надійніше, ніж відстежувати телефон, і контроль буде постійним. Щойно маячок опиниться на місці, і ми зможемо стежити за його пересуванням, зайдемо в помешкання і проведемо обшук.

— Таємний обшук, — уточнив Вістінґ.

— Він щось приховує, і я хочу з’ясувати, що саме, перш ніж ти почнеш його пресувати, — пояснив Стіллер і сів. — Якщо запідозрить, що ми його ведемо, може встигнути позбутися доказів. А я цього не хочу.

— От що такого, на твою думку, він тримає вдома, що могло б його викрити? — запитав Вістінґ.

— Хочу перевірити його комп’ютер.

— Складне завдання… У нього висять камери спостереження.

Стіллер звів догори брови. Вістінґ розповів йому про дві камери на будинку.

— Усе стає ще цікавішим, — пожвавився Стіллер. — А сигналізація є?

— Ні, сигналізації немає.

— Добре! Камери свідчать, що він удома щось ховає.

Вістінґові теж спадала до голови така думка, але він промовчав. Мартін Гауґен відчував потребу від чогось захиститися. І мова йшла не про литовських заробітчан.

Стіллер різко підвівся, підійшов до вікна.

— Я мешкаю он там, унизу, — озвався за мить, показуючи на новий готель у Сандені. — «Фарріс Бад», — а тоді змінив тему, запитав, не обертаючись: — Ти контактував з родиною Катаріни?

— В Австрії?

— Так.

— Розмовляв з її сестрою через кілька років після зникнення. У зв’язку з офіційним визнанням смерті Катаріни.

Стіллер обернувся.

— Вони схожі?

— Я бачив сестру лише на фото. У них різні батьки, але схожість помітна. Чому питаєш?

— Одна фірма в Лондоні змоделювала на моє прохання портрет Надії Кроґ — якою на вигляд вона могла б бути на нинішній день. Ну, знаєш, базуючись на біометричних даних обличчя і таке інше.

Вістінґ кивнув. Про таку технологію йому було відомо, хоча ніколи не стикався з нею близько.

— Ми хочемо показати його в четвер у програмі «Місце злочину — Норвегія», — вів далі Стіллер. — Але я не певний, що портрет вийде достовірним. Попри всі новітні технології, усе це лише припущення. Інша річ — Катаріна. У випадку з нею ми маємо більше конкретики.

— Ти бачив той портрет?

— Так, учора надіслали.

Вістінґ відхилився на стільці.

— То ти сподіваєшся, що Надія Кроґ ще жива?

— Ні, — категорично відповів Стіллер. — Продемонстрований на телебаченні портрет мав би привернути більше уваги до справи. «ВҐ» опублікує листи з вимогою викупу, а телебачення — обличчя.

Стіллер рушив до дверей.

— З Катаріною все інакше. Вона вже й раніше втікала з дому, опинялася у новій країні й починала нове життя. З набутим життєвим досвідом могла вчинити так знову. Мудріше й виваженіше, ніж першого разу.

28

Ліне любила нічні години перед завершенням доби, коли Амелія вже спала міцним сном. Зазвичай вона тоді читала книжку або досліджувала свій родовід. Тепер Ліне сиділа з ноутбуком на колінах і писала. Час до часу завмирала, прислухаючись до звуків з дитячої кімнати, але в помешканні чутно було лише монотонний шелест дощу.

У тексті Ліне перемережувала цитати з поліційних матеріалів, газетних публікацій за 1987 рік і власних інтерв’ю, які вони записували вдвох з Даніелем. Даніель надіслав їй файли, а сам сидів в Осло й редагував перший подкаст.

Робота просувалася споро. У першій статті Ліне презентуватиме сухі факти, але подасть їх цікаво, щоб заінтригувати читачів і змусити їх з нетерпінням чекати наступної публікації. Та їй бракувало бачення загальної картини. Ліне домовилася про зустріч з одним журналістом місцевої газети «Порсґрюннс Даґбладет», який колись висвітлював справу про викрадення від початку й до кінця і досі працював у редакції. Існувала, однак, небезпека, що він може випередити її з власною статтею. Та це не нашкодить. Місцева газетка їм не конкурент. До того ж, вони не мали такого доступу до джерел інформації, як вона.

Ліне прочитала написане, хоча текст був уривчастий, ще треба було поєднати розрізнені кавалки. З легким розчаруванням вона поклала ноутбук на стіл, спустила ноги з канапи. В цій роботі, на яку вона погодилася, не було драйву. Так, цікаво, але її завданням було просто посортувати факти й подати їх легкими для сприйняття порціями. За нинішнім статусом, вона — інструмент у руках поліції, яка надавала їй інформацію. Щоб зацікавити публіку читати газету й слухати радіопередачі, треба було вишукати щось нове. Щось сенсаційне. Може, поліція щось прогледіла або неправильно витлумачила. Може, знайдеться якийсь слід, який поведе її далі. З досвіду Ліне знала, що нові факти можуть виринути вже після публікації. Читачі, буває, охочіше звіряються журналістам, ніж поліції. Однак Ліне розбирала нетерплячка, вона не хотіла чекати.

29

Вістінґ розігрів рештки піци в мікрохвильовці. Піца лежала в холодильнику від п’ятниці, але товарного вигляду не втратила.

— Хочеш піци? — гукнув він Тумасові у вітальню.

— Я поїв у Ліне, — відповів Тумас, заходячи на кухню.

Вістінґ поставив тарілку з піцою на стіл. Тумас сів навпроти.

— Навіщо тобі це? — запитав він.

Вістінґ встромив виделку у шматок піци. Вона розмокла в мікрохвильовці й була надто гарячою, щоб тримати в руці.

— Що саме?

— Усі ці справи… Жахливі справи… з убивствами і всяким різним.

Вістінґ мовчки жував і думав над синовими словами. Його не раз про це запитували. Людям цікаво, чи в нього буває безсоння через роботу. Звісно, траплялося, що він не міг заснути вночі, бо справа не відпускала, застрягала десь у потилиці. Безсоння, коли він раз за разом перебирав подумки щонайменші деталі, — чи не прогледів чогось, бува — мало фахове підґрунтя, а не ментальне.

— Мені подобається моя робота, — нарешті відповів Вістінґ. — Подобається думати, що я працюю задля відновлення справедливості. Якщо хтось позбавив когось життя, він повинен знати: покари не минути, за скоєне доведеться відповідати. Якби всі відмовилися виконувати цю роботу, ми мали б суспільство, де правила б груба сила й насильство.

Тумас слухав, не