Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

Чен уривається терпець.

— Уже за годину ми можемо вивести вас крізь ті двері. Або ж офіційно висунути звинувачення, і перш ніж завтра з вами зустрінеться адвокат, ваше ім’я фігуруватиме в газетах поруч зі словами «приховування доказів».

Я нічого не кажу, втім, починаю мимоволі усміхатися. Ми обоє розуміємо, що такі заголовки — останнє, що їй зараз треба. Вони лиш допоможуть адвокатові позбутися всіх судових доказів.

Гадаю, вона вловила причину моєї реакції і змінює підхід.

— Ми ще багато чого можемо на вас повісити. Викрадення тканин тіла. Порушення санітарних норм. Вторгнення на приватну територію. Злочинів декілька. На кону реальний термін. Не штрафи, — вона повертається до Авіли. — Чи не так?

— Легко. Та можемо вам і допомогти, якщо отримаємо хоч якісь пояснення. Що скажете?

— Телефонний дзвінок.

Чен червоніє.

— Знаєте, замість того, щоб витрачати свій час тут, із вами, ми могли б вистежувати підозрюваного.

Я не витримую й бурмочу:

— Ну-ну…

Авіла кидає на мене роздратований погляд.

— Та пішов він на хрін.

— Гаразд, докторе Крей, нехай буде по-вашому. Ми вас арештуємо. Доведеться провести нічку за ґратами з найдобірнішими персонажами. А завтра, якщо пощастить, вам висунуть звинувачення. Вдасться знайти адвоката, якому ви довірятимете більше, ніж нашому державному захисникові, — зможете вийти за день-два. Ми тим часом дозволимо пресі вигадати все, що їм заманеться, про речі, знайдені у вашому готельному номері. І загалом про всю цю ситуацію.

— Може, для арешту використаємо ширший термін на кшталт зберігання контрабанди? — питає Авіла у Чен, намагаючись мене залякати.

Я тримаюсь якомога стоїчніше. Не розуміють вони, що єдина репутація, до якої мені було діло, давним-давно заплямована.

Чен стукає в двері, до кімнати заходить поліціянт і надіває на мене кайданки.

Коли мене ведуть коридором, Чен гукає вслід:

— Не намагайтеся зі мною зв’язатися. Я з вами закінчила.

Далі — година принизливих процедур. Мене «приймають». Переважно я сиджу на пластиковому стільці в компанії злочинців і негідників, очікуючи, доки назвуть моє ім’я. Затим мене проводять через різні кімнати, беруть відбитки, фотографують і піддають дуже ретельному, хоч і не зовсім медичному обшуку на предмет контрабанди.

Нарешті мене впускають до маленької кабінки з телефоном і дають дозвіл на один дзвінок.

Хоч у Монтані в мене і є адвокат, який допоміг розібратися з затяжними наслідками історії з Джо Віком, в Лос-Анджелесі від нього користі мало.

У мене є кращий варіант, ніж дзвінок адвокатові. Я телефоную своєму другові Джуліану Стайну. Джуліан — венчурний капіталіст, затятий прихильник науки та іконоборець, який не боїться відстоювати непопулярні думки.

— Привіт, Тео! Як воно? Результати з лабораторії стали в пригоді?

— Можна і так сказати…

— Ой-йой. Що сталося? Цей теж за тебе взявся?

— Ні. Гірше. Копи взялися. Маєш гарного адвоката?

— Ти зараз у в’язниці?

— Так. Щойно оформився.

Він перемикається на гучномовець, і мені чути, як він клацає на телефоні.

— Поліційне управління Лос-Анджелеса?

— Воно.

— Котра там зараз година? Майже дев’ята?

— Було б чудово, якби завтра хтось зміг під’їхати, коли висуватимуть обвинувачення.

— Хрін там. Ти сьогодні спатимеш у власному ліжку.

— Воно в Остіні…

— Можу надіслати приватний літак.

— Мені просто потрібен адвокат.

— Секунду.

Знову клацання.

— Вона в дорозі.

— Уже?

— Так, сер. Мері Карлін. Чув про таку?

— Чув. Постійно світиться на CNN і FOX. Із тих, що люблять увагу?

— Так. Саме тому вона тобі й потрібна. Не через те, що вона може зробити в залі суду, а радше через те, що вони робитимуть, коли дізнаються про її приїзд.

Розділ 35. Справедливість

За дві години я вже їду в червоній «Тесла Модел Ікс», що належить Мері Карлін. Вона різко маневрує в потоці машин, і я молюся, щоб інженери Ілона Маска справді виявились такими вправними, як про них розповідають.

Мініатюрна п’ятдесятирічна невгамовна жіночка з вогненно-рудим волоссям увірвалася до поліційного відділку разом із маршалом і звільнила мене. Я навіть черевиків зняти не встиг. Справжнісінький вихор, від якого я досі не можу відійти.

— Дякуйте судді Девенпорту. Це він наказав вас звільнити.

— Він був перед вами в боргу?

— Ха! — вона обганяє черговий «Пріус». — Це навряд. Він мене ненавидить. Я лиш сказала, що якщо ви ночуватимете у в’язниці, то, чекаючи на ваше звільнення, зберу прес-конференцію й розповім журналістам, як незадоволені своїм розслідуванням поліціянти арештували вас, бо шукали цапа-відбувайла на випадок лаж із затримками.

— Гм. Я про це так навіть не думав.

— Я теж не знаю, що в них у головах. Але погрози вистачило, аби їх мотивувати. То за що ж вас заарештували?

— Тобто, ви мене витягнули, навіть не знаючи, за що мене взяли?

— Я бачила ордер. Досить розпливчастий. Це може зіграти проти них. Самі собі по яйцях топчуться. Можете не розповідати, та я ваша адвокатка, тож мені страшенно цікаво.

— Я забрав кілька знахідок із забитого колектора біля вімблдонського будинку.

— На вулиці?

— Так.

— Чудово, чорт забирай. Забитому? Це порушення закону про охорону довкілля. Якщо район бідний, можна буде позиватися ще й за це. Продовжуйте…

— Ну, я знайшов декілька кісток, екстрагував ДНК та провів власний аналіз.

— Краса! — каже вона. Ми летимо смугою для пасажирського транспорту. — То ви їх узяли не з місця злочину?

— Ні. Поліція навіть не була в курсі, що вони там.

— А зараз копи знають, звідки вони у вас?

— Ні. Я тримав рот на замку. Детективка Чен переконана, що я викрав їх із вімблдонського будинку до чи після того, як викликав поліцію.

— А раніше вас питали про наявність якихось доказів?

Чен перепитувала, переймаючись, чи не почав я збирати зразки, як тоді в Монтані.

— Так. Неодноразово. Я відповідав, що нічого не маю. Це правда.

— Я подам запит на відео вашого допиту. Їй це страшенно не сподобається. Добре, що ви нічого не брали з подвір’я — навіть до того, як його оголосили місцем злочину. Так значно легше. Їй нізащо не вдасться це на вас почепити.

— Гадаєте, я мав їй сказати? Може, і проблем би тоді не було.

— Хрін там! Їхні дії неможливо передбачити. Ви молодець, що тримали рота на замку. То що там за зразки?

— Кістки.

— Жах. І їх забрали з готельного номера?

— Так.

— Вона повідомила, куди саме їх конфіскували?

— Гадаю, надіслали до лабораторії, де працюють над вімблдонською справою.

— Хо-хо! Оце вони обісрались, — вигукує Мері й натискає кнопку на моніторі авто.

— Що там? — питає молода жінка.

— Зв’яжи мене з Девенпортом.

— Секунду.

Перш ніж знову зосередитись на дорозі, Мері дивиться на мене.

— Це ваша приватна територія. З тим ордером вони не мають права ідентифікувати знайдене як докази чи навіть розглядати його в контексті вімблдонської справи.

— Але я хочу, аби вони додали їх до справи.

— Я теж — якщо не використовуватимуть їх проти вас.

— Що цього разу, Карлін? — озивається грубуватий голос літнього чоловіка.

— Здається, ваші лос-анджелеські детективи конфіскували майно з фіктивним ордером і вже відіслали його до вімблдонської лабораторії.

— То й що?

— То й що? Слухайте… якщо не хочете, аби важливі складові розслідування було втрачено, краще б вам зателефонувати судді Лау. Нехай його детективи виймуть усе зі сраки, в яку запхали. І якнайскоріше. Вони вже встигли пригрозити тюремним терміном моєму клієнтові — який,