Читати книгу - "Гімназист і Чорна Рука, Андрій Анатолійович Кокотюха"

— Так далі стій! Кажи, я почую.

Вбивця голосно й полегшено видихнув.

— Значить, так. Було в мене те, що ти шукаєш. Старі списані зошити, виявляється, грубих грошей коштують. Коли Зозуля попросив зробити фальшиві документи, я запитав: чим, мовляв, платитимеш, ти ж голяк. А він мені: не дрейф, гроші будуть. Слово за слово — розказав, похвалився. Пропоную партнерство, а за це документи й візи безкоштовно — не хоче. Ну, посварилися ми, побилися... Зозуля сам винен, нарвався.

— Задовга сповідь, Сопля! Я приблизно так і думав! Зошит жени!

— Нема!

Шпиг відважив йому ще одного копняка.

— Не бийся! Програв я його! В карти! Пояснив, кому можна продати, — повірили!

— Брешеш!

Юрко, що увесь час стояв тихо, обережно кахикнув, смикнув Шпига за манжет.

— Схоже на правду.

— З чого ти взяв? — огризнувся детектив.

— Справді міг програти. Ви його краще знаєте, а я вперше бачу. Але ж це на нього схоже, хіба ні? — пояснив гімназист свої відчуття. — Доведеться шукати далі.

Шпиг утретє копнув убивцю під зад.

— Де? Кому програв? Кажи — бо застрелю!

— Не застрелиш! — зухвало відповів той, уже остаточно оговтавшись. — Не застрелиш! Інакше ніколи не знатимеш, де твій цінній раритет! Тому давай домовлятися, Шпиг!

Назар Захарович відступив. Він важко дихав, немов щойно пробіг кілька кілометрів без зупинки.

— Торгуватися будеш?

— Буду! В мене виходу нема! В тюрму не хочу! Юрко торкнув детектива за лікоть.

— Чого тобі? — огризнувся він.

— Нічого. Просто я знаю, де щоденник київського гімназиста.

З несподіванки відставний міліціонер гикнув.

Потім ще раз, і ще.

Тоді набрав повітря, затримав дихання і повільно випустив через ніс. Гикавка припинилася.

Як знаєш? — запитав. — Звідки?

Вони тут знову в карти грали, — нагадав Юрко, уникаючи прямої відповіді.

— Бачив. Ну? До діла ближче.

У відповідь Юрко тицьнув пальцем у Черепа.

— Ось, цей лисий.

— Що — лисий?

— Я помітив, що біля нього лежало найбільше грошей. Отже, вигравав нині він. І щоденник виграв. Тому цей тип, — палець перемістився па Соплю, — так упевнено й торгується.

Шпиг смикнув себе за вус.

— Черепе, ти все почув?

— Бреше малий, — пролунала відповідь.

І тут не витримав Сопля. Перестав зважати на револьвер. Забув про зад прокушений.

Рвонувся до лисого, вдарив і, стиснувши його обома довгими руками, заволав:

— Я брешу? Я брешу?! Ти — шулер! Ти мене обмішурив! Обкрутив! У нього, у нього щоденник!

— Забери від мене свої шмарклі! — проревів Череп.

Хотів дати здачі. Не встиг.

Назар Шпиг, виставивши руку перед собою, смальнув у них над головами, всаджуючи кулю в стіну.

— Стояти! Струнко! Тихо мені!

Загавкав Джентльмен, подіяло: Сопля відпустив супротивника, знову вперся руками об стіну. Череп стояв лицем до детектива, важко дихаючи, і теж косував на собаку.

— Де? — спокійно запитав Шпиг.

Але в цьому спокої вгадувалося останнє штормове попередження.

Череп відчув — буря буде страшною.

— Там, — кивнув головою в бік будинку. — В моїй сумці. Чорна, прямокутна. Шкіряна.

— Івановичу, глянь, — звелів Шпиг.

Юрко забіг усередину. Бульдог спершу посунув був за ним, та враз завмер, зиркнув на заарештованих злочинців, примружив око, пустив слину і повернувся. Не хотів лишати Шпига з ворогами сам на сам.

Потрібну сумку гімназист шукав недовго. Підважив — легка. Подумав — і поніс назад, не розкриваючи, хоч дуже кортіло зазирнути.

Вибіг, простяг детективу.

Назар Шпиг кивнув на свої зайняті пістолетами руки.

— Витягай.

Юрко перехопив сумку зручніше. Поїхала блискавка вбік.

Шаснув рукою всередину — зашелестів пакет. Кинувши сумку під ноги, розгорнув поліетилен.

Очі вже звикли до темряви, і Юрій Туряниця міг роздивитися грубенький, дуже потертий, однак дбайливо збережений до нашого часу зошит у цупкій обкладинці. На ній нічого не було написано чи намальовано, а всередині — акуратним, розбірливим почерком написано:

ЩОДЕННИК УЧНЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ІМЕНИ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА ГІМНАЗІЇ

ДОБРЯНСЬКОГО ОЛЕСЯ

А нижче, в правому кутку:

7 січня 1918 року в Київі.

— Що? — нетерпеливився Шпиг. — Воно?

Замість відповіді Юрко прочитав кілька перших речень:

— Директор гімназії оголосив із рамени дирекції офіціальну перерву на навчання в двох старших класах на час перебування у війську. Просив лише, щоб не спокушали молодші кляси вступати в курінь. То хай собі просить, мене спокушати не треба. Бо то не спокуса, а честь — боронити своє місто і свою Українську державу. І вік не має перешкодити...

Детектив жестом зупинив:

— Воно, — кивнув ствердно. — Ми ще потім дочитаємо. Ховай.

Не знаючи, куди подіти цінну знахідку, Юрко акуратно поклав зошит назад у пакет, а потім засунув під куртку, за пасок штанів.

— Ось і все, Івановичу, — зітхнув полегшено Шпиг, і, почувши звук поліцейської сирени, вдоволено крекнув: — Уже хтось викликав. Галасу тут наробили. І ще...

-Ще?

Нахилившись, він підкликав Юрка ближче, і, не зводячи з полонених пильного погляду, прошепотів гімназистові:

— Тихо. Поліція тут буде за мить. Як з тобою бути, я вже придумав. Слухай і роби, як сказано. Головне — щоденник бережи.

Розділ двадцять третій Тут гімназист зустрічає трьох щасливих людей

Мама вже кілька годин місця собі не знаходила. Тато теж не міг нічого робити, нервово міряючи кроками квартиру. Тож Юрко отримав відразу від обох, щойно переступив домашній поріг.

Але зробив, як сказав відставний міліціонер. Той знав, що радити: має справу з брехунами вже майже тридцять років. Найважче далося ридання. Зате всі повірили, бо Юрко насправді дозволяв собі плакати не часто. Та й було чого: зі слів хлопчини, він відпустив бульдога побігати, відволікся на короткий час, а коли роззирнувся — Джентльмена не побачив.

— Я його кликав, я його гукав, я його шукав! — кричав Юрко, ковтаючи справжні сльози, і його так трусило, що мама змушена була притиснути сипа до себе, аби хоч трохи заспокоївся. — Я все оббігав, усі вулиці, всі двори облазив там! — (Де саме там, ніхто, звісно, не зрозумів, та й не дуже прагнув.) — Це той чоловік, вітчим Лізи! За мною стежили його люди! Він найняв їх, щоб знову вкрасти песика!

— Для чого Раєвському так чинити? Не думаю, — хитнув головою Туряниця-старший.

— Ти не думаєш!