Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

Молодий слідчий подивився на нього:

– Ми маємо ще раз опитати працівників кухні!

Двері ліфта відчинились. Усміхнений художник радісно мовив:

– Я бачу вас, Тарасе Адамовичу, ви заарештовані!

– Ви ж офіціант, а не поліціянт, – усміхнувся Тарас Адамович.

– А що може зробити офіціант, щоб затримати підозрюваного? – запитав Щербак.

Тарас Адамович знизав плечима:

– Навіть не знаю. Покликати поліцію?

Вони знову зайшли на терасу й розмістилися за одним зі столиків. Нині, о денній порі, тут трохи спекотно. Золотим диском сяє сонце, а поруч, наче конкуруючи з ним, виблискує купол Софії Київської. Дівчина, що сидить навпроти, любить біле вино й театр. Він повинен знайти її сестру, і вже тоді запросити на балет чи в «Прагу». А зараз… Зараз її думки далекі від рожевого неба на заході сонця, що віддзеркалюється у вікнах літнього ресторану на сьомому поверсі. Недоречно красивий краєвид відволікає, як білявка, що зняла вуаль і усміхалась йому учора.

– Я опитав працівників кухні, – почав Менчиць, – нічого незвичного вони не пригадують.

– А ви запитували, чи не заходив учора в приміщення кухні хтось чужий?

– Запитував. Головний кухар і кілька помічників сказали, що приходив санітарний інспектор, але такі, як він, часто бувають у ресторані.

– Тобто?

– Ресторан перевіряється за різними показниками. Здається, вчора перевіряли, чи не використовується праця жінок та дітей у нічний час… Принаймні, мені так сказали, – завагався Менчиць, помітивши, як Тарас Адамович примружив очі.

– Отже, санітарний інспектор, – сказав Тарас Адамович. – Як він виглядав?

Яків Менчиць дістав записник, розгорнув на потрібній сторінці. Підняв очі на Тараса Адамовича й запитав:

– То був її спільник?

Міра й художник одночасно перевели погляд з Менчиця на Тараса Адамовича.

– Можу впевнено вам сказати – ні, – відповів колишній слідчий. – Але спробуйте поставити правильне запитання – і я відповім.

Менчиць, нервуючись, почав розпитувати:

– Інспектор зімітував пожежу в «Празі».

– Так.

– Але він не був спільником білявки під вуаллю?

– Ні.

– Навіщо потрібна була імітація?

– На це запитання можна відповісти тільки тоді, коли встановимо особу імітатора.

– Але ж ви встановили…

Тарас Адамович хитнув головою.

– Я припускаю. Фактів поки недостатньо, однак ми спробуємо дістати інформацію, якої нам не вистачає. Якщо ви, звісно, мені допоможете.

Три пари очей з готовністю стежили за ним. Колишній слідчий подумки усміхнувся. Імітатор виявився вигадливим. Що ж, доведеться витратити трохи більше часу, але відповіді будуть знайдені. От тільки часу – не так уже й багато. Тарас Адамович заплющив очі і згадав, що в ранковій газеті натрапив на друге оголошення Київського товариства садівництва. Часу було зовсім обмаль.

XIII. Санітарний інспектор

У яблуневому саду було по-домашньому затишно. Тому довгі скатертини «Праги», її вузькі коридори й високі білі двері номерів на веранді будинку Тараса Адамовича згадувались, як тривожний сон. Тут можна було жартувати про шахи й варення з чорниці, яким щедро пригощав господар, попереджаючи, що вимаститися в ньому набагато легше, аніж потім відпирати одяг. Тут Міра слухала дивовижні оповіді про грузинського князя, якого подорож Піднебесною надихнула взятися за вирощування китайського чаю на батьківщині.

Він так перейнявся цією ідеєю, що вже бачив себе першим у Грузії власником чайної плантації. Князь був амбітним чоловіком і звик втілювати задумане в життя. Щоправда, цього разу йому на заваді стала така «дрібничка», як імператорський закон, що забороняв вивозити насіння цієї культури за межі країни. Князь вирішив не відмовлятися від свого наміру через примхи імператора, тим паче, що інший імператор – російський – був не проти, аби чай почали вирощувати по інший бік китайського кордону.

Щоб не привертати до себе уваги, князь залучив до сумнівної операції місцевого працівника на ім’я Лу, який погодився вивезти насіння, засипавши його в бамбукові палиці. А вже згодом приписав цю роль собі, мовляв, сховав насіння в елегантному ціпку, руків’я якого виготовили на замовлення зі слонової кістки.

– Він порушив закон? – вражено запитала Міра.

– Він так не вважав, – усміхнувся Тарас Адамович, підсуваючи до неї ще один шмат пирога на тарілці, розмальованій пташками. – Сам термін «Піднебесна» трактується в нас не зовсім правильно. Ми називаємо так Китай, однак для самих китайців «Піднебесна» – це весь наш світ з Китаєм у центрі. Тому формально закон він не порушив. Насіння висадили в Аджарії – частині Грузії, яку імперія якраз відвоювала в Туреччини разом з містом Батумі. Частину насіння висадили також у Гурії. Китаєць Лу поселився у селі Чакви, можливо, він і досі вирощує чай на березі Чорного моря.

– З вас вийшов би успішний адвокат, – усміхнувся Щербак, відставляючи порожню чашку. – Ви блискуче виправдали князя-викрадача.

– А з князя вийшов непоганий контрабандист, – констатував Менчиць, відрізаючи ще один шматок пирога.

– Кожен має власний багаж невикористаних можливостей, – розважливо промовив Тарас Адамович. – Ви, наприклад, говорили, що мрієте стати актором.

Менчиць скептично гмикнув, але промовчав. Щербак, зневажливо ковзнувши по ньому очима, відповів Тарасу Адамовичу:

– Бабуся була проти, а мене виховала вона, – пояснив художник.

– Чому? – запитала Міра.

– Не впевнений, але, здається, в її житті була якась трагічна любовна історія, героєм якої був актор. Можливо, він міг стати моїм дідом, – знизав плечима художник.

– А ваша бабуся була актрисою?

– Здивуєтесь: вона була балериною.

Легка тінь лягла на обличчя Міри. Менчиць спробував змінити тему розмови:

– Мій батько – фольклорист. Він мріяв, щоб я продовжив його справу. Не те, щоб мені це не подобалось, просто…

– Ми маємо надто мало часу, аби втілювати чужі мрії – усміхнувся Тарас Адамович.

Менчиць задумливо подивився на нього.

– Вам вдається непогано поєднувати професію садівника з розшуковою діяльністю.

– Таким подвійним життям я завдячую лише своєму секретарю, – жартівливо зізнався господар будинку.

Легкий рум’янець торкнув обличчя Міри, а колишній слідчий продовжив:

– А наш підпалювач готелів непогано поєднує свою діяльність з роботою санітарного інспектора. Тож я змушений попросити вас, пане Менчиць, відволікти нас від історії про князя та китайський чай і розказати, про що ви дізнались на кухні. А вас, Міро, надрукувати протокол.

Міра уважно подивилась на нього.

– Отже…

– Так, гадаю, інцидент