Читати книгу - "Справа зниклої балерини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчина підвелася й пішла в будинок, а Тарас Адамович заходився збирати порожні тарілки – потрібно було звільнити місце для Естер.
Розповідь молодого слідчого супроводжувалась дзвінким постукуванням друкарської машинки. Міра друкувала швидко, тому він намагався говорити зв’язно, не перестрибуючи з одного свідчення на інше. Розповів про те, як опитав головного кухаря й трьох його помічників. Усі вони засвідчили, що о шостій вечора метрдотель привів невисокого бородатого пана у світлому сірому костюмі. Пан показав документи санітарного інспектора та повідомив, що повинен оглянути приміщення кухні. Оскільки персонал аж захлинався від роботи – майже всі столики в ресторані були зайняті, інспектору виділили в екскурсоводи одного з молодших помічників.
– За словами головного кухаря, від нього все одно було небагато зиску, – додав Менчиць.
Міра відстукала речення про зиск і очікувально подивилася на Менчиця. Він повів далі.
Екскурсоводом до інспектора приставили п’ятнадцятирічного Івася Тетерського, який зазвичай прибирав на кухні, чистив овочі й мив посуд. Хлопчина тішився, що здихався нудної роботи, тож водив перевіряльника по всіх закутках. На запитання, чи лишав інспектора самого, Івась спочатку дав негативну відповідь, але потім зізнався, що двічі бігав на вулицю палити.
– Де він узяв цигарки? – Тарас Адамович радше хотів пересвідчитися у своїх здогадах, бо наперед знав відповідь.
– Інспектор пригостив, – підтвердив версію старшого товариша Менчиць.
Після другого перекуру Івась інспектора вже не знайшов: на кухні сказали, що той поїхав ліфтом у ресторан, тож хлопця вилаяли й посадили чистити картоплю.
– О котрій годині інспектор сів у ліфт?
– Сів – це надто голосно сказано. Я бачив той ліфт, точніше – підіймач для їжі. Відвідувачі на ньому не їздять, але інспектор наполіг. Сказав, має перевірити шахту. Час відомий приблизно. Один із кухарів зазначив – о сьомій вечора, інші – що раніше.
Міра слухняно відстукала наступне речення й, зупинившись, запитала:
– Отже, ми могли бачити інспектора в ресторані?
Однак в ресторані інспектора ніхто не бачив. Один із офіціантів пригадав, що здивувався, коли підіймач зупинився на п’ятому поверсі. Він викликав ліфт на сьомий, але в ньому вже нікого не було.
– Чому ж інспектор не доїхав до ресторану? – запитав Щербак.
– Цей ліфт має чотири зупинки, – пояснив Тарас Адамович. – Це ж просто підіймач. Зупиняється на першому, третьому, п’ятому поверсі та останньому – ресторанному. Їхати в ресторан – привертати увагу, навряд чи офіціанти не помітили б дивака, що катається на підіймачу. І гості теж могли звернути увагу. Гадаю, була ще одна причина, однак поки я її не назву. Мене більше цікавить той факт, що інспектора у сірому костюмі відтоді, як він сів у підіймач, більше ніхто не бачив. Взагалі.
– Розчинився в повітрі… – промовила Міра.
– Щось на зразок.
– Це все, що я дізнався про вечір підпалу, – сказав Менчиць.
– Ви добряче попрацювали, – сказав Тарас Адамович. – Однак… – і побачивши, як молодий колега напружився, м’яко додав: – дещо випустили з виду.
Щербак підняв брову і скосив погляд на Менчиця. Пальці Міри завмерли на клавішах, а сама вона уважно подивилася на Тараса Адамовича. На веранді враз ніби стало прохолодніше, певно, час запропонувати гостям пледи – вечори вже нагадують про те, що літо минуло. Тарас Адамович ледь торкнувся скроні, подумки усміхнувся. Дивно, за останні кілька днів спокійні години за листами чи шахами стали рідкістю. Ще трохи заглибиться в розслідування, вони й узагалі перетворяться на розкіш. Хитнув головою, однак уголос сказав інше:
– Гадаю, від ще однієї порції грузинського чаю ніхто не відмовиться.
– Якщо згадати, що насіння викрадено в Китаї, то чай – китайський, – завважив Щербак тоном князя. Він відкинув пасмо волосся з лоба, й Тарас Адамович зловив себе на думці, що художнику також личив би ціпок з руків’ям зі слонової кістки.
– О, про це можна довго сперечатися, – усміхнувся він, – якщо, звісно, вірити цій легенді. Є й інша.
– Яка? – з цікавістю запитала Міра.
Колишній слідчий налаштувався на розповідь тільки після того, коли наповнив ароматним напоєм чашки гостей. І тільки зробивши перший ковток, почав розповідь:
– На початку Кримської війни в сухумському порту арештували невеликий британський торговий корабель. Як з’ясувалося, один моряк з його команди не тільки був поціновувачем чаю, а навіть працював на чайних плантаціях Цейлону. Князь Ериставі привіз британця у свій маєток і вони разом почали працювати над вирощуванням перших чайних кущів у Грузії. Їхня натхненна й сумлінна праця принесла чудові результати.
– За цією версією, грузинський чай насправді – англійський, – повагом мовив Щербак.
– Хтозна, – лукаво примружив очі Тарас Адамович. – Де англієць та дід князя Ериставі взяли насіння, ця історія замовчує.
– Занадто складно щось стверджувати, коли картина неповна, – скривився Щербак.
– Погоджуюсь, – схилив голову Тарас Адамович. – Проте, скажімо, слідчим доводиться працювати з неповними картинами постійно.
– Як вам це вдається? – запитав художник.
– Що саме?
– Вести розслідування.
– Логіка подій в будь-якому разі має бути збережена, – повільно добираючи слова почав пояснювати колишній слідчий. – Та чи та деталь може здаватися помилкою чи абсурдом, але тільки тому, що перед нами немає повної картини. Щойно ми знайдемо деталі, яких не вистачає, і відтворимо всю картину – побачимо логіку подій.
– Я все одно не розумію, – Щербак картинно відкинувся на спинку крісла-гойдалки, перетворившись на Париса. Поруч з ним Менчиць виглядав незграбою. Молодий слідчий насупився, ніби й справді відчув це.
– Я продемонструю вам це на прикладі. Розкажіть мені, що відбулось у «Празі», навіть, якщо це видаватиметься вам абсурдним. Однак без припущень. Спробуйте просто переказати події, свідком яких ви були чи про які чули з чужих уст.
Щербак усміхнувся, кинув задумливий погляд на доріжку, яка вела до хвіртки, й сказав:
– Спробую. Але попереджаю: оповідач з мене ще гірший, ніж думки пана Менчиця про мене як актора.
Молодий слідчий спалахнув, Міра розсміялась. Художник, набувши поважного вигляду, почав розповідати:
– Вчора вночі до мене прийшов пан Менчиць, назвав ваше прізвище й повідомив, що я маю намалювати портрет дівчини. Дівчини з ним не було, тому я трохи здивувався. Він сказав, що вечеряв у «Празі» й мені здалося, що там, напевне, подавали саме тільки шампанське…
Оповідач уловив погрозливий погляд Менчиця й одразу виправився:
– Мій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа зниклої балерини», після закриття браузера.