Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Мені не подобається цей хлопець, — відповів Реґ. — Він відбив у мене надто багато дівчат. Варто йому лише на когось глянути, як ті вже його.

— В його віці я був такий самий, — знову посміхнувся я, підходячи до бару за пляшкою віскі. — І всі інші хлопці також мене ненавиділи, але це мене не зупиняло.

Реґ фиркнув і скривився.

— Бачу, що і його нічого не зупиняє, — зауважив він.

Я налив собі подвійну порцію віскі.

— Вам ще зарано пити, чи не так?

— Зовсім ні, якщо це надурняка, — відповів Реґ поквапно.

— Можливо, сьогодні вам краще не пити, — сказав я, перекочуючи рідину у склянці. — Сьогодні вам потрібна тверда рука. Багато що залежатиме від цього фото.

Я залпом випив віскі, втягнув носом повітря і заплющив очі.

Реґ невдоволено підвівся.

— Коли йдемо? — вимогливо запитав.

Я скоса глянув на нього.

— Можливо, нам краще потихеньку вислизнути вже. Слід бути обережними, щоб Мерієн не вислідила нас. Скидається на те, що вона має намір тримати мене в залізному кулаку.

Допивши віскі, я запалив сигарету і підвівся: — Пішли?

— Звісно! — Реґ відчинив двері і виглянув у коридор.

— Нікого! — повідомив він, і ми нечутно спустились у вестибюль готелю.

Нора відірвалась від журналу.

— Ви що, ніколи не спите? — запитала вона мене, коли я проходив повз.

— Ну чому ж, і в мене бувають моменти сну, — промовив я, махнувши їй рукою. — Хіба ж я не казав вам, що крутий?

— Це ні про що не говорить, — сказала вона з презирливою усмішкою. — Я знала купу крутих хлопців — і що з ними тепер?

— Розкажете мені по це якось іншим разом, — сказав я, не зупиняючись. І вийшов услід за Реґом у темну, задушливу ніч.

Ми сіли в розбитий «форд»-купе, і Реґ від’їхав від готелю.

— Хіба ж можна порівняти цю дамочку із Мерієн Френч? — спитав він.

— Облиште хоч на мить думати про жінок! — попросив я його. — На нас чекає робота. Чи далеко звідси до моргу?

— Чотири квартали — й направо, — заволав він, намагаючись перекричати гуркіт двигуна.

Я глянув на свій наручний годинник при світлі вуличного ліхтаря, коли ми проїжджали повз. Була одинадцята тридцять.

— Хто там сьогодні чергує?

— В нічну зміну має бути Джонсон. Більше нікого не повинно бути. Можливо, нам вдасться прослизнути чорним ходом — якщо ви не маєте наміру розповісти Джонсону, що хочете робити. Але фотографувати трупів заборонено, тож, можливо, нам все-таки краще пробратися чорним ходом.

— А що за тип цей Джонсон?

— Дивак. Ми б його обеззброїли, й пальцем не торкнувшись, — відповів Реґ, зупиняючись перед світлофором. Ми запалили сигарети.

— Як на мене, вдиратися в морг не надто весело, — додав він, викидаючи сірника у вікно.

Я також не був у захваті від майбутньої роботи, але не сказав йому про це. Сорочка прилипла мені до тіла, у скронях пульсувало, у грудях боліло.

На зелене світло Теґ знову завів двигун.

— Так чи інакше, — провадив далі Реґ, — але в морзі дуже холодно. Ми можемо замерзнути там до смерті.

— Сподіваюсь, ми зможемо дістатися туди без шуму, — сказав я. — Не хочу мати жодних проблем із тим Джонсоном. Навіть якщо він хирлявий, сьогодні дуже жарко, щоб із ним боротися.

— А ми й не боротимемося, — засміявся Реґ. — Лиш плюньте — і він впаде!

Нарешті ми звернули направо, і Реґ припаркував авто під найближчим ліхтарем.

— Нам треба буде пройти лише з сотню ярдів униз, — сказав Реґ, витягаючи свій фотоапарат і беручи його під пахву. — Краще пройтися трохи, чи не так?

Я стояв на тротуарі, відчуваючи під ногами розпечений асфальт.

— Господи! — сказав я. — Ну й гаряче!

Ми мовчки й неспішно пішли вулицею. Пройшовши трохи, Реґ зупинився і кивнув у бік вузької вулички, якою могла проїхати лиш одна машина.

— Це тут, — сказав він пошепки.

Я оглянув пустинну вулицю, а тоді ми пірнули в провулок. Там було темно.

В повітрі завис якийсь дивний запах: солодкуватий, прокислий, нудотний — запах повільного розкладання.

— Чудовий запах, щоб подихати ним перед сном, — прошепотів я Реґові. — В наступну відпустку обов’язково сюди приїду!

Він нервово розсміявся.

— Якщо маєте на увазі свою останню відпустку, — підіграв він мені, — то ви неодмінно сюди потрапите, подобається це вам, чи ні!

Пересувалися ми майже нечутно, тримаючись середини вулички. Темрява навкруги огортала нас непроникним рядном, і ми нічого не бачили — навіть неба над головою.

— Просто мурашки по шкірі, еге ж? — сказав я, бо було мені доволі лячно. — Не вистачає тільки, щоб хтось зненацька на мене вискочив — і я закричу, мов дитя.

— Тільки й того? А я взагалі втечу! — сказав з переконаністю Реґ. — Чи не можете ви помовчати — в мене нервовий дрож!

Зненацька з темряви долинув пронизливий крик. Він прорізав, мов серпом, густу задушливу темряву, і захлинувся десь удалині жахливим коротким смішком.

Ми різко зупинилися, вхопивши один одного за руки.

— Що то, в біса, було? — спитав я, відчуваючи, що волосся на голові мені стало сторч.

Почув, як Реґ дихає, мов загнаний кінь.

Моє серце пришвидшено билося.

— Тут недалеко є психлікарня, — сказав Реґ мертвим голосом. — Певно, одна з божевільних щось собі вигукнула!

Я зняв капелюха і витер вологим носовичком спітніле чоло та потилицю.

— Сподіваюсь, вона більше не кричатиме, — побажав я палко. — Це мене мало не добило.

Ми стояли, прислухаючись, і, не почувши нічого, окрім слабкого гулу далекого транспорту, продовжили свій путь. Вуличка знову звернула направо, і, пройшовши вигин, ми помітили тьмяний вогник над двостулковими дверима.

— Ось тут ми й зайдемо, — прошепотів Реґ. — Всередині знаходиться приймальня.

— Можливо, я краще увійду першим і роззирнуся довкола, — сказав я. — А тоді вже повернусь за вами.

— І залишите мене тут самого? — запитав Реґ. — Нізащо! Я тут і на мить не залишусь без