Читати книгу - "Одержимий злом"

— Відмотай трохи назад, — попросила Марен Доккен.

Ліне відмотала і запустила знову. Зображення забрижило, бо вона переклала камеру з одного плеча на друге.

 — Ось! — скрикнула Марен.

Ліне ввімкнула стоп-кадр.

— Глянь на дерево! Здається, там трохи зрізана кора.

Ліне вже не раз передивлялася відзнятий матеріал, але обдертого дерева не помічала.

— Це, мабуть, знак, — промовила вона. — Позначка.

— Він знав, де падати, щоб підібрати ключ, — кивнула Марен.

Ліне глянула на неї. Як добре придумано й блискавично виконано! Цікаво, чи батько з Адріаном Стіллером теж помітили? Вона запам’ятала час, щоб послати їм скрін.

Відео тривало. З того кута, з якого знімала Ліне, не видно було, чи Керр піднімав щось із землі.

Марен почала важко дихати, коли в’язень у супроводі поліцейських наблизився до пасовиська й загороди для овець. Вона мов застигла, уважно вдивляючись у картинку, і здригнулася лише тоді, як пролунав вибух. Однак свою появу в кадрі ніяк не прокоментувала.

Запису було ще на 23 хвилини. Ліне встигла багато зняти після вибуху, у тому числі й кадри, коли Марен Доккен клали на ноші й виносили з небезпечної зони, але вирішила їй не показувати. Час підтискав, треба було забрати Амалію з садка, а перед тим ще встигнути закупитися у крамниці.

— Дякую! Добре, що я це побачила, — промовила Марен. — У голові залишилися дуже невиразні картини. Тепер я знаю, як усе було насправді.

Ліне поклала ноутбук у сумку, наготувалася попрощатись. Так і не наважилася запитати, чи готова Марен до співпраці з нею. Момент видався їй не надто слушним. Не хотілося, щоб розмова скидалась на інтерв’ю чи, ще гірше, на допит. На все свій час.

— Чи можна почитати твою дипломну? — запитала вона натомість.

Марен усміхнулася.

— Пришлю тобі. Захистила її на «відмінно».

Ліне підвелася, простягла їй візитівку з номером телефону й е-мейлом.

— Сподіваюся, його схоплять. Якнайшвидше! — сказала вона.

Марен Доккен підійшла до кухонного столу, витрусила з коробочки знеболювальну піґулку. Шквал вітру жбурнув у шибку дощем.

— Я теж на це сподіваюся, — промовила вона, стаючи біля вікна. — Неприємно думати, що він десь там ходить, на волі…

Розділ 37

Телефон задзвонив, коли він паркувався перед готелем. Телефонували з невідомого номера, тож вирішив, що хтось з Відділу внутрішніх розслідувань втратив терпець. Він спізнювався на зустріч уже на годину.

Вістінґ узяв слухавку, не виходячи з авта під дощ.

— Це Тім Скаґе, — відрекомендувався чоловік на іншому кінці. — Слідчий відділ, Осло-Захід. Маєте п’ять хвилин?

Вістінґ нахилився уперед, здогадався, що йдеться про Тома Керра.

— Про що хотіли розказати?

— У нас тут підозрілий випадок смерті, — почав поліцейський. — Кріс Пауст Бакке, 37 років. Три тижні тому знайшли мертвим у згорілій дощенту квартирі.

— Убивство?

— Ні причини смерті, ані пожежі не з’ясовано. У бронхах та легенях знайдено окис вуглецю, загинув, без сумніву, від отруєння димом, але ось тепер прийшов рапорт від токсикологів. У його крові є ацетон та інші хімічні розчинники.

— Наркоман?

— Так, багаторічний. І ще багато всякого в послужному списку. Звісно, він міг його й нанюхатися, — згодився Скаґе. — Принаймні все свідчить, що на початок пожежі він був непритомний.

Поліцейський на мить замовк. Вістінґ скоса глянув на вхід до готелю.

— Випадок відразу кваліфікували як звичайну, класичну пожежу. У нього на кухні була старомодна плита з керамічними конфорками. Пожежно-технічна експертиза показала, що одну з них було ввімкнено на повну потужність. На ній стояла сковорода. Пожежа поширилися дуже швидко. За даними рапорту пожежної служби, всюди по кухні знайдено сліди горючих речовин, тож техніки готові стверджувати, що йдеться про підпал.

— Але чому ви телефонуєте мені?

— З’ясувавши, що пожежа — не нещасний випадок, ми почали опитувати людей, котрі знали жертву. Два свідчення дуже цікаві. Обидва кажуть одне й те саме: напередодні смерті Кріс Пауст Бакке намагався роздобути пістолет і ручну гранату.

Вістінґ насупив брови, глянув сам собі у вічі в дзеркалі заднього огляду.

— Те, що сталося вчора під час вашої операції, наводить на думку, що обидва випадки пов’язані. Вбивця, якого шукаємо ми, може виявитися тією людиною, яка допомогла Томові Керру втекти. Наші інтереси збігаються.

— Що вам іще відомо? — запитав Вістінг. — Хтось знав, навіщо йому граната? Він її таки роздобув?

— У середовищі, в якому обертався Кріс, не так багато балакунів. Але йому особисто граната точно не була потрібна. Ні граната, ні пістолет. Він шукав зброю для когось.

— Знаєте для кого?

— Ні, не знаємо, зате знаємо: знайшов те, що шукав. Його подружка бачила в нього вдома гранату. І ще маємо інформацію, де він її добув.

— І де?

— У Таллака Ґляйха. Відомий тут, у нас. Кримінальний авторитет. Мешкає у Біллінґстаді. Ми готуємо операцію затримання. Візьмемо його ввечері. Можливо, вам цікаво долучитися?

Вістінґ заплющив очі, відчув, як почав пульсувати нерв у скроні.

Він проїхав Біллінґстад годину тому. Щоб повернутися, доведеться витратити стільки ж часу. Зустріч зі спецагентом навряд чи триватиме довше години.

— Буду у вас за дві години, — відповів він і відчинив дверцята, щоб вийти.

— Гаразд, побачимося…

Розділ 38

Спецагент з Відділу внутрішніх розслідувань розташувався в конференц-залі цокольного поверху. Вістінґ зупинився на порозі, докінчуючи розмову з Нільсом Гаммером. Переповів інформацію, отриману від Тіма Скаґе, запропонував поїхати вдвох у Біллінґстад.

— Будеш готовий за годину? — запитав він, зачиняючи за собою двері.

— Так.

Тер’є Нурбьо підвів голову від лептопа з великим монітором.

— Даруйте, — промовив Вістінґ, вибачливо змахнувши рукою з телефоном, перш ніж покласти його до кишені.

Нурбьо підвівся. На ньому був новий костюм, менш офіційного й більш вишуканого, ніж зазвичай, крою, а так, відтоді, як вони бачилися востаннє — п’ять років тому, нічого й не помінялося. Тоді Нурбьо вів слідство проти Вістінґа, звинувачуючи його в наданні неправдивих доказів у справі про вбивство. З самого початку Нурбьо навіть не сумнівався у його винуватості. Усі зусилля внутрішнього розслідування пішли на підтвердження тієї теорії. Слідчі Спецвідділу були схожі на мисливських гончаків з єдиною метою перед очима: зловити старшого інспектора на переступі. На час слідства Вістінґа відсторонили від справ, і йому довелося приватно, без поліцейського доступу до матеріалів, доводити свою невинуватість. Нурбьо важко змирився з кінцевим результатом.

Вони привіталися, потиснувши одне одному руки.

Відеокамеру було націлено на порожній стілець. Нурбьо запросив Вістінґа сісти.

— Мушу зателефонувати вашій начальниці, — сказав він.

Вістінґ підтягнув стілець до столу. Відчував ворожість, яку випромінював його візаві.