Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

Астрід Монсен, сорока п’яти років, заробляла собі на життя перекладами з французької, якими займалася в кабінеті своєї квартири на Соргенфрі-гате. Мужчини в неї в домі не було, зате була аудіокасета із записом гавкоту зграї собак, яку вона щоночі незмінно підключала до домофону. Харрі довелося вислухати звук неквапливих кроків і дзвякання як мінімум трьох замків, перш ніж двері злегка прочинились і за ними показалося веснянкувате личко в обрамленні чорних кучериків.

— Ух ти! — мимоволі вирвалося у неї, коли вона побачила значні габарити Харрі.

Хоча обличчя жінки було йому незнайоме, у Харрі виникло відчуття, що він уже бачив її раніше. Мабуть, тому, що свого часу Анна вельми детально розповідала йому про свою боязку сусідку.

— Харрі Холе, забійний відділ, — відрекомендувався він, показуючи їй посвідчення. — Пробачте, що турбую вас так пізно. У мене є декілька запитань щодо того вечора, коли померла Анна Бетсен.

Харрі спробував додати своїй усмішці максимум чарівливості, бачачи, що пані все ще не в силах закрити широко роззявлений від подиву рот. Краєм ока він помітив, що за склом сусідських дверей гойднулася завіска.

— Можу я увійти, фру Монсен? Це забере зовсім небагато часу.

Астрід Монсен відступила на кілька кроків, і Харрі скористався цим, аби протиснутися всередину і зачинити за собою двері. Тепер він міг достойно оцінити всю пишність афрозачіски господині. Завите волосся, пофарбоване в синяво-чорний колір, обрамляло маленьке бліде личко на зразок гігантського чорного німба.

Вони стояли одне проти одного в убого освітленому передпокої, прикрашеному сухими квітами та плакатом у рамі з Музею Шаґала в Ніцці.

— Ви раніше мене бачили? — запитав Харрі.

— Що… що ви маєте на увазі?

— Просто бачили ви мене раніше? Мені доводиться бувати в багатьох будинках.

Рот її безмовно розкрився і знову закрився. Вона рішуче похитала головою.

— Чудово, — сказав Харрі, — У вівторок увечері ви були вдома?

Жінка невпевнено кивнула.

— Що-небудь бачили або чули?

— Нічого, — відповіла вона. На думку Харрі, якось аж надто поспішно.

— Не поспішайте, подумайте, — сказав він, намагаючись зобразити доброзичливу усмішку, що було нелегко, бо цей вираз нечасто з’являвся на його обличчі.

— Зовсім нічого, — повторила жінка, не відриваючи погляду від дверей за спиною у Харрі. — Абсолютно.

Вийшовши на вулицю, Харрі закурив. Він чув, як Астрід Мон-сен накинула дверний ланцюжок, варто було йому тільки вийти з квартири. Відразу ж. Вона була останньою з опитаних, і тепер він міг констатувати, що ніхто із сусідів того вечора, коли померла Анна, не бачив і не чув у під’їзді ні його, ні кого-небудь іншого.

Зробивши всього кілька затяжок, він відкинув сигарету.

Повернувшись додому, Харрі довго сидів у своєму улюбленому кріслі, споглядаючи червоне вічко телефонного автовідповідача, перш ніж зважився нарешті натиснути на кнопку відтворення запису. Повідомлень було два: Ракель бажала йому добраніч, а якийсь журналіст бажав отримати коментарі щодо двох пограбувань. Потім Харрі відмотав плівку назад і прослухав повідомлення від Анни: «І надінь, будь ласка, ті джинси, які мені завжди так подобалися!»

Він провів рукою по обличчю. Вийняв касету з автовідповідача і шпурнув її в мішок для сміття.

За вікном продовжував накрапати дощ. Харрі сидів, тупо перемикаючи пультом телевізійні канали. Жіночий гандбол, реклама мила, телевікторина, переможець якої може стати мільйонером. Харрі зупинився на передачі шведського телебачення, у котрій якийсь філософ вів дискусію з фахівцем із соціальної антропології про суть поняття «помста». Один із них стверджував, що така країна, як США, що виступає за захист певних духовних цінностей — свободи і демократії, — несе моральну відповідальність за звершення відплати у разі нападу на неї, бо цей напад буде одночасно й атакою на цінності, що захищаються нею. Лише обіцяна відплата — і невідворотність його звершення — може захистити таку уразливу систему, як демократія.

— А що, коли ті цінності, за захист яких ратує демократія, самі виявляться принесеними у жертву в процесі звершення відплати? — заперечував йому опонент. — Що, коли з погляду міжнародного права відплата обмежує права іншої нації? Які цінності захищають, коли в полюванні за винними творять беззаконня по відношенню до безневинних громадян? І як з погляду моралі бути із заповіддю, яка свідчить, що потрібно підставити другу щоку?

— На вашу думку, проблема, очевидно, полягає в тому, — з широкою усмішкою парирував спів6есідник, — що у людини всього лише дві щоки?

Харрі вимкнув телевізор. Якийсь час він роздумував, чи не зателефонувати Ракелі, але потім вирішив, що вже надто пізно. Спробував почитати книгу про Джима Томпсена[16], однак виявив, що в ній бракує сторінок, із двадцять четвертої по тридцять восьму. Підвівшись, він заходив по кімнаті. Відчинив холодильник і якийсь час безглуздо споглядав шматок білого сиру та банку з полуничним варенням. Чогось йому явно хотілося, ось тільки чого саме? Він із силою зачинив дверці холодильника. Кого він намагається обдурити? Йому хотілося випити.

О другій ночі він прокинувся, сидячи в кріслі, повністю одягнений. Підвівся, пройшов у ванну, налив і випив склянку води.

— Диявол, — сказав він сам собі, подивившись у дзеркало. Пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. В Інтернеті знайшлися сто чотири статті про самогубства, але в жодній із них не йшлося про помсту; ввівши ключове слово, він отримав лише масу посилань на мотив помсти в літературі та грецькій міфології. Харрі вже готовий був вимкнути комп’ютер, однак раптом згадав, що ось уже кілька тижнів не перевіряв електронну пошту. У поштовій скриньці були два вхідні повідомлення. Одне від оператора Мережі, який інформував про тимчасове відключення 14 днів тому. Адреса другого відправника була [email protected]. Він двічі кликнув мишею і прочитав повідомлення: «Привіт, Харрі. Не забудь про ключі. Анна». Час відправлення вказував, що вона відіслала його за дві години до їх останньої зустрічі. Він перечитав повідомлення. Так лаконічно. Так… просто. Він знав, що люди часто-густо обмінюються схожими повідомленнями. «Привіт, Харрі». В очах стороннього це, мабуть, мало вигляд, ніби вони давні друзі, хоча насправді їх знайомство, хоч і відбулося давно, тривало тижнів шість. Він навіть не підозрював, що в неї є його електронна адреса.

Коли він нарешті заснув, йому знову приснилося, що він у банку з гвинтівкою в руках. Люди, що оточують його, були з мармуру.

15

Ґадзо

— Що ж, непогана погодка сьогодні, — констатував Б’ярне Мьоллер, упливаючи наступного ранку