Читати книгу - "Мисливці за головами"

Я натягнув на голову капюшон светра, що перше належав Уве, і підтюпцем побіг до комори з прибудовою, що помітно покосилася. На думку Уве, це пояснювалося тим, що Синдре О, фермер-відлюдько, що тут живе, настільки скупий, що вибудував її без фундаменту і вона щороку дедалі глибше вгрузає в глину, сантиметр за сантиметром. Сам я жодного разу не спілкувався із цим типом, Уве це взяв на себе, та я бачив його кілька разів здалеку і впізнав тепер його сутулу хирляву фігуру, що стояла на ґанку. Одному Богу відомо, як йому вдалося розпізнати шум машини у такий дощ. Об його ноги терся жирний кіт.

— Добридень! — гукнув я, ще не добігши до ґанку. Відповіді не було.

— Доброго дня, О! — повторив я. Та він, як і раніше, мовчав.

Я стояв під дощем біля підніжжя ґанку і чекав. Кіт попрямував до мене, м’яко ступаючи сходами. А я був вважав, що коти терпіти не можуть дощу. У нього були мигдалеподібні очі, як у Діани, і він притиснувся до мене, як старий приятель. Чи, можливо, наче я був йому зовсім чужим. Фермер опустив гвинтівку. За словами Уве, О користувався оптичним прицілом старої гвинтівки, щоб бачити, хто прийшов, бо він надто жадібний, аби купити собі нормального бінокля. Але з тих же міркувань він не міг дозволити собі патронів, тож остерігатися не було чого. Я вважав, що такий ритуал, окрім усього іншого, сприяв зниженню кількості гостей. О сплюнув через поруччя ґанку.

— А де ж то Чикерюд, га, Браун? — Голос у нього був скрипучий, як незмащені двері, а ім’я Чикерюд він виплюнув, як лайку. Звідки він знав моє прізвище, я не уявляв, але у всякому разі не від Уве.

— Приїде пізніше, — сказав я. — Можна я поставлю свою машину у вас у сараї?

О знову сплюнув.

— Це тобі стане. Тіко машина-то не твоя, а того, Чикерюда. На чому він сюдой доїде?

Я глибоко зітхнув:

— На лижах. Скільки треба?

— П’ятсот на добу.

— П’ят… сот?

Він зневажливо посміхнувся:

— Чи нехай стоїть на дорозі. За безкоштовно.

Я відрахував три двохсотки з гаманця Уве і піднявся на ґанок, де Синдре О вже тримав напоготові кістляву долоню. Він запхав купюри у пухкий гаманець і знову сплюнув.

— Решту можна і потім, — сказав я.

Він, не відповідаючи, зайшов у будинок і гримнув за собою дверима.

Заднім ходом я заїхав у сарай і у темряві ледь не врізався у гострі сталеві зуби косарки. На щастя, косарка, причеплена до синього трактора «Мессі Фергюсон», знаходилася у піднятому положенні. Тож замість того, щоб проштрикнути мені задній бампер чи проколоти покришки, вона тільки дряпонула мені кришку багажника, вчасно попередивши, а інакше десять сталевих списів прошили б мені заднє скло.

Я поставив «мерседес» біля трактора, вийняв теку і побіг нагору до будиночка. На щастя, ялинник був таким густим, що майже не пропускав дощу, і коли я нарешті зачинився у простому дерев’яному зрубі, волосся моє було на диво сухим. Я подумав був розпалити піч, але відмовився від цієї думки. Витратити стільки зусиль на те, щоб сховати машину, а потім сигналізувати за допомогою диму, що у будинку хтось є, — це нерозсудливо. Аж тільки тепер я відчув, наскільки зголоднів.

Я зняв із себе джинсову куртку Уве і повісив на спинку стільця на кухні, продивився усі шафки і знайшов нарешті єдину консервну банку м’ясної тушонки з картоплею, що лишилася ще з минулого разу, коли ми з Уве тут були. У шафках не виявилося ані столових приборів, ані відкривачки, та я зумів пробити дірку у жерстяній кришці стволом «Глока». Я всівся і став пхати в себе пальцями з бляшанки її масний солоний вміст. Потім задивився на дощ за вікном, що поливав ліс і маленький двір між будинком і вбиральнею. Зайшовши до спальні, я сховав теку з Рубенсом під матрац і влігся на нижню полицю двоярусного ліжка — подумати. На довгі роздуми мене не вистачило. Вочевидь, вийшов весь адреналін, вироблений організмом за сьогоднішній день, бо я раптом розплющив очі і зрозумів, що спав. Я глянув на годинник. Четверта година дня. Витягши мобільник, я побачив вісім пропущених викликів. Чотири від Діани, що напевне розігрує роль турботливої дружини, поки Грааф, перехилившись і дивлячись їй через плече, цікавиться, де мене носять чорти. Три від Фердинанда, який, скоріше за все, очікує наказу про призначення, чи принаймні інструкції, як далі діяти із «Патфайндером». А один номер я впізнав не одразу, бо свого часу видалив його зі списку. Але, як виявилося, не з пам’яті і не з серця. І я, дивлячись на цей номер, подумав, що у мене — людини, яка за свої тридцять із чимось років на цій планеті зібрала навколо себе стільки однокашників, колишніх пасій, колег і ділових знайомих, що вони займають два мегабайти на «Аутлуку», є насправді лише одна-єдина душа, якій точно можна довіритися. Дівчина, з якою я був знайомий протягом трьох тижнів. Гаразд, трахався протягом трьох тижнів. Кароока датчанка, яка вдягається як опудало, відповідає односкладово і чиє ім’я, якщо вимовляти по-датськи, складається усього з трьох звуків — Лод. І я не знав, для кого з нас це сумніше.

Я зателефонував до довідкової і попросив дати мені один номер. Більшість комутаторів у Норвегії закриті вже о четвертій, очевидно, тому, що всі вже пішли додому, судячи зі статистики — до своєї хворої половини, у країні із найкоротшим робочим днем, найбільшим бюджетом охорони здоров’я і найдовшим лікарняним. Але комутатор «ХОТЕ» відповів, як так і треба. Я не знав ані імені, ані назви відділу, та вирішив випробувати долю.

— Can you put me through to the new guy, dear?

— New guy, Sir?

— You know. Head of technical division.

— Felsenbrink is hardly new, Sir.

— To me he is. So, is Felsenbrink in, dear?[21]

За чотири секунди мене з’єднали з голландцем, який не тільки виявився на роботі, але й говорив бадьоро та люб’язно, попри те, що була вже одна хвилина по четвертій.

— I’m Roger Brown from Alfa Recruting.[22]

Це правда.

— Mister Clas Greve has given us your name as a reference.[23]

Брехня.