Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Поки мої батьки розлучалися, а це тривало протягом усіх середніх класів, старших класів й аж до половини мого навчання в коледжі — загалом добрячі вісім років, — увесь цей час я не могла вирішити, що маю робити зі стосунками з мамою. Як ви вже знаєте, вони ніколи не були прекрасні, і в материній присутності я весь час була насторожі, готова мерщій кинутися навтьоки, якщо її обра́зи стануть нестерпні, або ж волати у відповідь, щоб себе захистити. Часто здавалося, що я могла б повністю викинути її зі свого життя, але завжди поверталася врешті-решт до базової правди: мені хотілося мати маму. Думала, може, одного дня якимось дивом вона перестане цькувати мене повідомленнями на голосовій пошті, не верещатиме на мене, не називатиме «жахливою людиною без цінностей» і не казатиме, що мені потрібна «термінова психотерапія», бо я «патологічна брехуха». Я й досі сподівалася, що одного дня вона стане мамою, як оті, що я бачила їх у фільмах Ненсі Меєрс: веселою, лагідною, яка мене підтримуватиме і, бляха, пектиме посеред ночі рогалики. Одного дня моя мати перетвориться на Меріл Стріп, — на це я сподівалася. (А ти колись про таке мріяла? Скажи, що не лише я очікую на Меріл? О, слухай, а як тобі мамська версія Діани Кітон?!)

Пригадую, якось у старших класах я відводила сестру до школи, бо мама того дня погано почувалася. Я була щаслива приїхати на авто від батькового дому до матері, щоб забрати Діану; я була готова на будь-що, тільки б трохи частіше бачитися з нею, бо траплялося це рідко. Коли бували разом, традиційно слухали саундтрек з мюзиклу «Чикаго». Ми саме доспівували «Танго в тюремному блоці» («Він сам нарвався! Він сам нарвався! І тільки себе тепер може винити!»), як до сестри подзвонила мама. Коли вона відповіла на дзвінок і слухала, а я бачила, як вираз її обличчя змінюється з «дуріємо-співаємо-разом» на хвилювання, чоло зморщилося, очі звузилися. На момент закінчення розмови вона була у стані паніки. «Із мамою щось не так. Вона говорить, а її слова позбавлені сенсу». Ми вмить розвернулися. Коли під’їхали до материного дому, я вискочила з авто, не зачинивши дверцят, і помчала в дім, де в душі знайшли напівпритомну маму. «Таро, це ти?» — вигукнула вона. «Я дуже хвора. Це смерть... Помираю... Сепсис». Я не була певна, що знаю значення слова «сепсис», але відколи пам’ятаю маму, та вічно влаштовувала театральні сцени із заявами, що вона при смерті або страшенно хвора, тож я не була певна, як ставитися до цього зараз: сприймати серйозно чи ні. Бо як їй так зле, чому зателефонувала Діані, а не в лікарню? Не хотілося її допитувати, щоб не провокувати сварки, тож я вчинила єдине, що спало на думку: набрала 911. «Оператор, слухаю, що у вас сталося?» «Мама каже, що помирає».

Коли прибула швидка, парамедики через увесь дім побігли до мами, яка стояла гола в душі, вода лилася на неї, вона нерухомо сперлася на стіну. У моїх спогадах парамедики були ввічливі, але заскочені станом маминого помешкання. Точнісінько, як і дім мого дитинства, цей будинок був завалений картонними коробками, одягом, якимсь обладнанням, схожим на те, яке можна було побачити в реаліті-шоу про людей із синдромом Плюшкіна. Вони припинали пасами маму до каталки, а вона завивала: «Дівчата, пам’ятайте, що я вас любила. Пам’ятайте, що я вас любила».

Я й досі не знаю напевно, що тоді сталося з мамою. Іноді вона казала, що то був тиф, ця назва асоціювалася в мене із «Книгою джунглів». Але довідавшись уже зараз про «тиф», розумію, що нічого екзотичного в ньому нема; цією інфекцією можна заразитися від укусу звичайної блохи. У тій лікарні мене мучило сумління, що сумніваюся в тому, чи й справді моя мама хвора, адже вона стільки разів кричала «вовк!», що, скаржачись на своє здоров’я, перестала викликати довіру. Ми з сестрою сиділи в коридорі біля маминої палати, хрумтіли кубиками льоду (єдиний смаколик у лікарні), ледь помітно тремтіли зо страху, що, можливо, цієї миті вона таки помирає. Я постановила собі, що байдуже, насправжки вона хворіє чи ні, що настав час для мене й моєї мами відпустити всі давні обрáзи, поки ще не стало надто пізно.

Увійшла в її палату, поставила гостьовий стілець коло ліжка, взяла у свою долоню її кволу руку з крапельницею й пояснила: «Мам, я хочу, щоб ми любили одна одну. Мені байдуже, чия правда і як ми опинилися в такій ситуації, але переступімо через минуле і почнімо все спочатку?» Мама, ослаблена інфекцією, поглянула на мене і ледь помітно всміхнулася: «Сонечко, я люблю тебе. Решта не має значення. Хочу бути хорошою матір’ю для тебе». Вау. Чи не на цю мить я чекала все життя? Перезавантаження? Перезапуск? НАРЕШТІ. Я полегшено схлипнула.

Цей травматичний випадок мав стати переломним моментом, я знала; ми мали запам’ятати цю лікарню як страшний поштовх, якого ми потребували, щоб нарешті налагодити наші роздовбані стосунки. Мама ніжно на мене поглянула і піднесла долоню до мого обличчя. Зараз вона скаже щось таке, на що я чекала все життя. Я нахилилася до неї. «Мила моя... Потрібно, щоб ви з сестрою виклали письмово все, що сталося. Ті парамедики вважали, наче я божевільна, а не лікарка. У швидкій вони покинули задні двері відчиненими, біля мене ніхто не сидів, вихлопні гази потрапляли досередини і я могла вчадіти на смерть. А ЩЕ вони привезли мене саме до тієї лікарні, де працюють усі мої вороги, хоч я просила їх не робити цього... Ми будемо з ними судитися».

Вийшовши з маминої палати, я сіла поруч із сестрою. Підтиснула ноги до грудей, міцно обійняла коліна руками й заплакала. Сестра притулилася до мене: «Таро, все добре, мама одужає. Вона не померла». Мені забракло духу пояснити їй, що я плачу не через мамине здоров’я. Це були інші сльози. Якщо на умовному смертному одрі, коли її життя було умовно врятоване, моя мати розмірковувала про теорію змови тих самих парамедиків, які її врятували, замість того, щоб зосередитися на щасті, що вона жива, що обидві її доньки поруч, то, може, пора було би вже відмовитися від ілюзії, що вона колись стане дбайливою матір’ю. Вона ніколи не стане іншою, не схожою на ту людину, якою була завжди і яка заподіяла мені стільки шкоди. Примирення не буде; не буде митей із фільмів Ненсі Меєрс. Меріл-Діана ніколи не з’явиться й не порятує.

Достатньо було побачити, як моя сусідка Лорен насолоджується спільним часом зі своєю мамою, щоб усвідомити, яка величезна діра зяяла в моєму житті. Послухай, та я знаю, що в багатьох людей узагалі немає матерів. Знаю, що стосунки мати-дочка найчастіше дуже складні.