Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Столи накрили у їдальні ордену. До цього її використовували, як місце де гості палацу могли обідати. Найбільше балів та прийомів було за часів правління Альберта Мідного, саме тоді він наказав переробити кімнату у ще одну їдальню. А ось потрапити в їдальню імператора та його сім’ї було великою честю. За часів Гордія гостьове крило часто стояло порожнім.

Гостьова їдальня була затишною та дорогою. Нижню частину стін вкривали панелі з темного дерева. Зі стелі звисала дерев’яна з залізом люстра зі свічками. Світло свічок тремтіло, граючи на гладких дерев'яних панелях.

Столи, розставлені літерою «П», були вкриті білими скатертинами, а по їхній довжині вже стояли срібні приладдя й кришталеві келихи. Стільці, оббиті оксамитом, вирізнялися серед важкого дерева. Килими на підлозі приглушували кроки, а камін у кінці зали тихо потріскував, додаючи приміщенню тепло та спокій.

Коли рамплурці увійшли у їдальню то так і застигли на порозі. Вони не очікували такої гостинності. Перед цим їм довелося пережити ще один шок, бо імператор наказав виділити їм гостьові кімнати на ці два дні, що вони будуть у столиці.

- Ал, а хто за це все платить? – поки містяни оглядали їдальню, Кірта хвилювало зовсім інше.

- Імператор.

Кірт підтиснув губи та покивав якимось своїм думкам. Альбрехт дивувався, що колишній друг підійшов до нього та говорить.

- А де Пауліна?

- У нашій спальні, вкладає Яна.

- Ти післязавтра також поїдеш? – спитав Альбрехт, боячись відповіді.

- Ні. Я ще на тиждень затримаюся. Якщо вже є така можливість, хочу погуляти столицею з дружиною та сином. Це Богдан запропонував. А  потім ми поїдемо до троюрідної тітки Пауліни. Поживемо трохи там, я зароблю грошей, побудую нам новий дім.

Альбрехта засмутило, що Кірт не виявив бажання, щоб він також приєднався до прогулянки, але напрошуватися не став.

- Навіщо вам повертатися до тітки? Я можу допомогти придбати будинок.

Кірт зітхнув, по його очах було видно, що у ньому борються суперечливі почуття.

- Я не можу погодитися на це.

- Чому?

Кірт не зміг швидко знайти слова.

- Справа не в тобі. Я хочу сам усе зробити.

Альбрехт не поділяв його бажання, але поки закрив цю тему.

Їдальня швидко почала заповнюватися людьми. Останньою підійшла Рада.

* * *

Альбрехт, сміючись, знову підняв келих і глянув навколо. За останні два роки він не сподівався побачити нікого з містечка Рамплур. Того дня, коли карателі спалили місто, він думав, що втратив усе. Але зараз — ці знайомі обличчя, сміх і радість заповнили порожнечу, що оселилася в його душі відтоді. Він почував себе вільним.

Зараз основна увага гостей сконцентрувалася на вже не дуже тверезому Кірті.

— Ну ж бо, Кірт, розкажи ще раз про те, як ти впав з коня, коли намагався бути героєм! — засміявся один із його друзів, Гаррі, молодий чоловік з рудою бородою, який колись допомагав їм діставати алкоголь з підвалу його батька. Тоді їм добряче попало, але вечір був того вартий.

— Ей! — Кірт зобразив образу, хоча сміх вже бринів у його очах. — Тоді було слизько! Всі знають, що дощі тієї весни були ненормальні.

— Слизько, кажеш? — підхопила Марта, його колишня сусідка по паркану. — Та ти й тверезим рідко на коні тримався!

- Парі?! – вигукнув хлопець, вскочивши на ноги. – Ми можемо вийти хоч зараз на вулицю і я покажу як я «погано» тримаюся на коні!

Альбрехт поплескав його по руці, привертаючи увагу. Кірт дійсно міг зірватися зараз та піти доводити на що він здатний. Те що друг погано тримався у сідлі було правдою, але Гаррі перебільшував – Кірт падав один раз на місяць стабільно.

На його щастя Кірт не став продовжувати цю розмову, швидко перемкнувшись на іншу.

Альбрехт відкинувся на стілець, гучно розсміявшись разом з іншими. Від цих звичайних розмов на душі ставало тепло. Настільки, що він забув про все на світі.

— Друзі, — він підняв келих з вином. — Я хочу випити сьогодні за вас. Я був щасливим прожити поряд з вами вісімнадцять років. Ми ділили все, і радість і смуток. Разом вигадували ігри, разом отримували прочуханку за чергову витівку. – Альбрехт згадав останню, коли на парубочому вечорі Кірта змусили піти кататися на свині. Тітка Шура голосно розсміялася також згадавши той день. – Я вдячний, що ви були тоді у моєму житті, та вдячний, що погодилися приїхати зараз! Тому, за вас! Нехай мир та радість буде у вашому домі та серці. – на якусь мить очі Альбрехта зблиснули золотом, ніби викарбовуючи його побажання.

Всі підхопили тост, келихи з брязкотом злетіли вгору. Вино текло рікою, і незабаром зазвучала музика. Рада взяла до рук гітару та почала перебирати струни. Їй також було весело у компанії друзів та знайомих Альбрехта. Це було саме те, що не вистачало їй. Здається, вона повинна була народитися не у двадцятому столітті на Землі, а тут у Рамплурі. Та провести своє дитинство та юність серед цих людей.

Вона б точно знайшла спільну мову з Пауліною, з якою дівчина перемовлялася половину вечора. Блондинка була ще тою щебетушкою. Чимось вона була схожа на Ніку Светлик – подругу Ради, з якою вона навчалася у Резенфорді.