Читати книгу - "Аналітична історія України"

Доля СССР-Росії буде вирішуватися, зрештою – не еміґрантами, а народами всіх підрадянських республік.

А тому й покладав такі надії на національну ідею, в тому числі – на націонал-комунізм.

Такі його передбачення цілком справдилися щодо комуністичної Польщі, де побудовано нормальну економіку, а президент – колишній комуніст, нині соціаліст, прагне увічнити безпеку своєі країни від Четвертої Російської імперії в структурах НАТО. Так само сталося в колишній совєцькій Литві, де теж повернулися були до влади комуністи. Але не сталося в Україні, на батьківщині письменника. Бо тут свого часу самі комуністи – у рабському служальстві Москві видушували як могли носіїв національної ідеї. Багато чого їм можна вибачити, але цього – ніколи: гріх смертельний, злочин непростимий. Ще гірше було хіба що в недолугій Білорусі, де сьогодні у вищої посадової особи тільки й національного, що потворний білоруський акцент бідної та каліченої російської мови; а жодної там держави – нема й взагалі не передбачається. Отже, – скалічені народи; смертельно чи ні? – виявиться свого часу.

Нас теж колись сповістили про те, що «національна ідея – не спрацювала»; слушно, але – де вона могла спрацювати? – ніде було. Поки вищими цінностями полишатимуться совєцькі: кар’єра, влада та особисте збагачення (бо останнім в історії переконаним комуністом був, здається, Н. С. Хрущов) – не може спрацювати жодна ідея. Адже, на це потрібно принаймні ще голову мати. Як вичерпно показали совєцькі часи – не можна побудувати нічого там, де влада дає власність. А саме цей російський принцип – «влада дає власність» – шкода – переможно вкорінився на схід від Перемишлю. На відміну від значно більш конструктивного західного принципу – «власність дає владу»…

А в геть зросійщеній Україні так і не з’явилося жодного націонал-комуніста, ні перед 1991, ні після: комунізм себе остаточно вичерпав. Микола Хвильовий так і полишився єдиним націонал-комуністом в Україні – першим і останнім у лавах ВКП(б).

Саме цього не предбачив Іван Багряний та це стало його чи не єдиною помилкою.

Як і все українське відродження, він вертається до нас черепашою ходою, зусиллями небагатьох людей доброї волі; бо ще надто безкарні та надто могутні у нас приречені історією злочинні проімперські сили. Але поволі щось зрушується. Піонером тут став, здається, наш донецький земляк, київський кінорежисер Ростислав Синько, який 1993 зняв чудовий телесеріал «Сад Гетсиманський», зумів якось проштовхнути його й на УТ (тоді він демонструвався, як годиться, увечері). Удруге його показали напередодні ювілею письменника, 23–27 вересня 1996, але вдень. Звідси добре видно, до речі, куди рухається з часом на УТ національне відродження.

Потім були видані романи письменника, а з 1996 маємо ще й том публіцистики Івана Багряного: статті, есеї тощо (більше як 850 с.).

Важко думати, що цьому якось сприяли ті недолугі, для кого національна ідея так і не спрацювала, все це є більше заслугою Фундації ім. Івана Багряного та орґанізації ОДУМ у Сполучених Штатах.

Доповнення 8

Дмитро Донцов

Дмитро Донцов (1883–1973) народився на півдні, в затишному Мелітополі на вже пересохлій під совєцьким керівництвом річці Молошній, неподалік Азовського моря. То був рік неспокійного Сонця, та йому передписано було стати видатною людиною. Родина була українською, але російськомовною, а місто так само зросійщеним, та ніщо не провіщувало майбутнього. Він поступає 1900 до Петербурзького університету, не останнього, але теж російського, та… Як і чимало молоді його віку поринає до революційної діяльності, – мода часу, що тут поробиш. Але він вступає до РУПу (революційна українська партія), та на нього справляє вирішальне враження її мало не проґрамний документ – брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (Львів, 1900). Мабуть це й стало поворотним пунктом його життя, яке він присвятить дослідженню феномена націоналізму взагалі, та створенню теорії українського націоналізму зокрема.

Пам’ятного 1905 його заарештовують та випускають лише за амністією 1906. Він повертається до Києва та приєднується на часі до РСДРП, де його знову заарештовують. Звільняють лише під запоруку родини та знайомих, але йому цього задосить. Він не хоче більше полишатися в Росії, остаточно рве з нею, переходячи 1907 кордон Галичини.

З року 1914 Д. Донцов є головою Союзу Визволення України, але й чимало працює конкретно, над національною освітою УСС (Українських Січових Стрільців). З післявоєнною (Першою світовою) УНР не надто співпрацює, внаслідок угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка, але допомагає Гетьманату в його зв’язках із зовнішним світом.

Після остаточної поразки Других визвольних змагань, він усе більше відходить від політичної діяльності на користь наукової та літературної. Року 1939 він вимушений, однак, покинути Галичину, внаслідок її окупації совєтами, піти у другу еміґрацію. А, із совєцькою окупацією Східної Європи не почуває себе у безпеці й там, та 1947 еміґрує втретє, за океан до рідної Канади. Стає, наразі, професором української літератури в Монреалі.

З українською мовою він надобре обізнався вже дорослою людиною, але… Якою ж чудовою була його мова! З багатим словником, яскрава та суґестивна. Велика шкода, що він не спробував себе в художній літературі. Напевно, полишився би в історії не тільки як великий український учений, але й як великий письменник.

Попереду вже не раз робились посилання на погляди Донцова, тепер лише дещо підсумуємо головне.

* * *

Погляди Дмитра Донцова на націю і на націоналізм, почали складатись ще перед Першою світовою, яка, попри те, що була війною імперіалістичною, дала свободу восьми, пригніченим імперіями, народам. П’яти – з-під Російської імперії, трьом – з-під Австрійської. Не поталанило тоді лише Україні, та почасти з власної провини, та це багатьому навчило Донцова. Його націоналізм склався вже на рік 1926, коли вийшли «Націоналізм» і «Московська отрута». Вся творчість Донцова в цілому була реакцією на духовне убозтво запитів культурно-автономічного руху, від Н. Костомарова та по М. Драгоманова і М. Грушевського. Думається з попередників його беззастережно схвалив би один Т. Шевченко. Чого тільки йому не закидали? Й ніби надмірну емоційність, чи так само ненависть до інших народів. За те, що відкидав дурну концепцію злих царів та нескінчено доброго народу імперії. Порівнювали з теоретиками націонал-соціалізму. Або його ж, автора терміна «червоний іслам», порівнювали мало не з марксистами. От давайте з усім цим трохи й розберемося. Процитуємо сучасного, об’єктивного автора:

Перемога у національній боротьбі можлива лише за умови цілковитої нетерпимості до своїх ворогів, легалізованою ідеєю «революційной аморальності». Велика ідея нації, згідно з Донцовим, має безумовно право розчавити окрему людину з її приземленими потребами. Для нього окрема людина «є засіб, нація