Читати книгу - "Жагучі бажання, Ксана Рейлі"

Вадим

Я ніколи не був руйнівником, але ображений погляд Божени дав мені зрозуміти, що я таки став ним для неї. Своїми словами, своїм боягузтвом, своїм егоїзмом я зруйнував усе, що могло бути між нами. Свідомо я розумів, що це сталося на краще, але моє серце банально не хотіло приймати цього. Коли вона прийшла така красива у тій червоній сукні з усмішкою на вустах, мені здалося, що ми впораємося з усім, але це було занадто складно. Божена хотіла стосунків, а я тікав від них, наче від сказу. Я розумів її... Їй лише двадцять. Вона хотіла ходити на романтичні побачення, веселитися на вечірках, проводити пристрасні ночі вдвох. Та я не міг їй цього дати. Навіть якби дуже сильно хотів, я не міг повністю віддати себе їй. Я мав сім'ю, що залежала від мене, а також мав роботу, від якої залежав я сам. У моєму житті не було місця ні для кохання, ні для стосунків.

Той зв'язок з Боженою... Він був випадковим, адже якби не листування і наше спільне перебування в Парижі, то нічого б не почалося. Але це зайшло надто далеко. Настільки, що я досі не можу викинути її зі своєї голови. Вона постійно у моїх думках, і це надто лякало мене.

Я хотів поговорити з Боженою спокійно, аби ми разом прийняли якесь вдале для нас рішення чи просто дійшли б до якогось компромісу. Мені здавалося, що ми могли б уникнути цього непорозуміння та дійти згоди. Але що тоді робити далі? Я не хотів, щоб Божена обмежувала своє життя через мене. Якщо ми постійно будемо на відстані, то це не вихід.

Мій погляд був прикутий до екрана телефона. Відтоді, як повернувся з готелю, то лише й роблю те, що витріщаюся у свій телефон з бажанням написати їй чи зателефонувати. Я відчував потребу перепросити, адже очевидно, що вона дуже сильно образилася. Я сильніше стиснув пальцями краї стола, обдумуючи свої наступні дії. Принаймні у мене є ще п'ять днів, щоб усе виправити. Нехай Божена спершу заспокоїться, а тоді ми обов'язково поговоримо та вирішимо усе. Єдине я знав точно — більше нічого не буде так, як раніше...

Дзвінок у двері відірвав мене від нав'язливих думок. Я глянув на годинник, що показував сьому ранку. Ще занадто рано для візитів, тому я напружився. Хвилювання стиснуло груди разом з дивним відчуттям розуміння. А якщо це Божена повернулася? Господи, хоч би це було так!

Але коли я відчинив двері, то мої очі розширилися від здивування, адже на порозі стояла мама Тео. Вона не дивилася на мене з осудом, але з виразу її обличчя я зрозумів, що їй відомо абсолютно усе.

— Доброго ранку, — привітався я стримано.

— Як би ж він був таким, — пробурмотіла вона. — Можна мені увійти?

— Так, звісно.

Я відступив, пропускаючи її всередину. Вона пройшла повз, проводжаючи мене своїм довгим поглядом. Отже, розмова буде не з легких. Жінка увійшла до вітальні, і я помітив, як Коко на дивані наїжачилася. Вона хоч і любила увагу, не звикла до чужих людей. Я підійшов до неї та заспокійливо почухав її за вушком.

— Т-ш-ш-ш, Коко. Усе добре.

— Милий котик, — сказала жінка.

— Це кішечка.

— Не знала, що ти любиш котів, — зауважила вона.

Мої губи злегка здригнулися. Я ніколи не був фанатиком домашніх тварин, та колись мені доводилося тримати у себе собак Тео. З котами це все трохи по-іншому, але я встиг полюбити Коко.

— Це подарунок, — пояснив я після декількох хвилин мовчання.

Випрямившись, мій погляд зустрівся з карими очима Поліни Сергіївни. Вона зітхнула та розчаровано стиснула свої губи в пряму лінію.

— Я здогадуюся про причини вашого ранкового візиту, — сказав я, підштовхуючи її до розмови.

— Мені треба дуже серйозно поговорити з тобою, Вадиме.

Я кивнув головою та попрямував до кухні. В горлі стало надто сухо, тож налив собі склянку холодної води.

— Божена усе розповіла мені, — почала вона.

Я знову кивнув головою, бо це було очікувано. Звісно, вона розповіла їй, бо більше не мала з ким поділитися своєю образою.

— Про ваше таємне листування, — продовжила жінка. — Про те, що сталося між вами у Парижі. І про те, що було вночі.

— Гадав, що Божена хоче залишити це в таємниці.

— Вона хотіла, але я вже знала про це. Знала, бо бачила те, як ви цілувалися у коридорі нашого дому!

Я заплющив очі, все ще стоячи спиною до неї. Цілувати її ось так було ризиковано, але коли я побачив Божену після двох місяців розлуки, то не міг стриматися.

— Мені шкода, що так вийшло, — сказав я, стискаючи у руці склянку з водою. — Я дав слово вашому чоловіку та сину, що я не торкнуся Божени, але не дотримався цього. Це було неправильно з мого боку, адже ви довірили мені її. Я шкодую, гаразд? Шкодую, що ослухався.

— А ти питав у Божени, чи вона шкодує про це також?

Я видихнув та обернувся обличчям до жінки, схрестивши руки на грудях. Вона стояла біля стола та уважно дивилася на мене так, наче читала відкриту книгу.

— Ні, не питав, — відповів я. — Але упевнений, що вона шкодує.

— А я думаю, що ні. Вона кохає тебе, Вадиме. І кожен навіть найкоротший момент з тобою був для неї особливим. Ти не повинен шкодувати через те, що піддався своїй слабкості, своїм емоціям і почуттям. Усі ми люди, і таке буває. Але єдине, про що ти повинен шкодувати, — це те, що ти зробив їй боляче. Ти розбив їй серце, змусив засумніватися та розчаруватися у коханні.

— Я спробую поговорити з нею про це пізніше.

— Пізніше? — Поліна Сергіївна здивовано підняла обидві брови. — Божена уже на шляху до аеропорту.

У мене всередині усе обірвалося. Серце пропустило декілька ударів, а долоні стиснулися в кулаки.

— У якому сенсі?

— Ти ж не думав, що вона залишиться тут після того, як ти використав її заради свого фізичного задоволення. Для неї було важливо, аби ти теж покохав її.

— Я не заперечую, що у мене також є почуття до неї.

— Чому тоді ти відштовхнув її?

Я втомлено зітхнув та знервовано потер свою шию. Підійшовши до стола, опустився на стілець. Сильно стиснув пальці перед собою, щоб хоч мінімально завдати собі болю.

— Це з самого початку було помилкою, — тихо сказав я, дивлячись уперед. — Вона ще така юна і зовсім недосвідчена та ще й ваша донька. Я погодився наглянути за нею з поваги до вашого чоловіка. Ви навіть не уявляєте, як сильно мені не хотілося їхати в Париж. Але ми застрягли там вдвох, і я старанно робив усе, аби вберегти її. Постійно контролював, допомагав, підвозив... Це був мій обов'язок перед вами та вашим чоловіком. Але ми були ніби в іншій реальності, пов'язані на кожен день протягом місяця. І в один момент я почав бачити у ній не лише вашу доньку, за якою мені доводиться наглядати. Я помічав, як зосереджено вона малює свої ескізи, як чарівно усміхається, коли їй усе вдається, як вражено відкриває для себе щось нове. Я почав бачити у ній особистість, і розумів, що щось у Божені приваблює мене. Але я вперто ігнорував це, бо дав слово, що не буду торкатися її. Але потім виявилося, що вона Коко. Я втратив контроль, не зміг стриматися. Ми... — Я прочистив горло, бо погляд Поліни все ще був прикутий до мене. — Ми переспали. Тоді почався наш зв'язок, який мав тривати лише п'ять днів. Перед своїм поверненням я вирішив максимально віддалити її від себе та навіть не попрощався з нею нормально. Але збрешу, якщо скажу, що мене це не турбувало. Не одну безсонну ніч я просидів з думками про інші варіанти нашого прощання. Та я так і не наважився на перший крок. Вона зробила його. Тоді я ще не розумів, що Божена приїхала сюди заради мене. Я подумав, що вона захотіла побачитися з вами. Я не хотів робити їй боляче, чуєте? — Я впевнено глянув на жінку. — Це вийшло ненавмисно.

— Але Божена думає по-іншому, — спокійно сказала вона. — Їй здається, що ти ніколи не був зацікавлений у ній. Що тобі подобалася лише Коко — її образ у вашому листуванні.

— Це не так, — заперечив я. — Звісно, Коко була тією жінкою, яку я бажав отримати, але Божена... Вона влучила в саме серце.

Я навіть не думав, що скажу це вголос, але на підтвердження моїх слів, серце в грудях забилося сильніше.

— Божена травмована дівчинка, Вадиме. Вона пережила втрату батьків, а також декілька не найкращих років у дитячому будинку. Ми робили усе, аби стати для неї сім'єю, але я не впевнена, що нам це вдалося. Божена завжди була закритою, таємничою, замкнутою. Вона не ділилася зі мною своїми переживаннями, проблемами чи страхами. Ти був єдиним... Чуєш? Ти був єдиним чоловіком, якому вона довірилася. Спочатку у вашому листуванні. Повір, я знаю її. Їй нелегко було відкритися тобі у таких подробицях своїх інтимних бажань. Але вона зробила це. Зробила, бо думала, що ти відповіси їй тим самим.

— Як я міг? — тихо спитав, розчаровано опустивши голову. — Як я міг відповісти їй взаємністю, якщо навіть зараз думаю, що усе між нами було помилкою?

— Чому? — Поліна Сергіївна нахилилася ближче до мене.

— Бо до Парижу я не знав, що зможу коли-небудь покохати когось, — зізнався я пошепки. — І мене налякало, що цим кимось стала Божена — дівчина, до якої я не мав права торкатися.

— Я знаю, що ти відмовляєшся від своїх почуттів, бо відчуваєш провину перед нами, але це неправильний хід, Вадиме. Якщо Божена буде щасливою з тобою, то ні я, ні Гордій не будемо проти ваших стосунків. Так, у вас велика різниця у віці, але ви обоє вже достатньо дорослі люди, щоб приймати такі рішення разом.

— Річ у тім, що я боюся, що одного разу Божена подивиться на мене не як на чоловіка своєї мрії, а як на того, хто зруйнував її життя. Вона така ще маленька та наївна. Зараз їй хочеться бути зі мною, але з часом вона може подумати, що помилилася і вартувала чогось кращого.

— Думаю, це не ти повинен вирішувати. Але якщо ти не вважаєш себе гідним для неї, то нам нема про що говорити. У тебе є один-єдиний шанс повернути її. Якщо ти не скористаєшся ним, то я зроблю так, що ти ніколи більше не побачиш Божени. Я вбережу свою доньку від тебе, бо не хочу ще коли-небудь бачити її сльози. Ти навіть не уявляєш, якого болю завдав їй.

Мене здивувала суворість, з якою говорила Поліна Сергіївна. Я ніколи раніше не бачив такого її боку, але це було зрозуміло. Вона всього лише хотіла захистити свою доньку, яку я образив.

— Ви сказали, що вона зараз їде до аеропорту. Думаю, що встигну зупинити її.

Я почав підійматися, але сердитий погляд жінки змусив мене зупинитися.

— Це так не працює, Вадиме. Не думай, що вона повернеться до тебе, якщо ти скажеш їй декілька хороших словечок. Ти не просто образив її, ти розбив їй серце! Тепер, щоб повернути Божену тобі доведеться поїхати за нею.

— До Парижу? — уточнив я.

— Саме так, — погодилася жінка. — Доведи їй, що вона потрібна тобі. Я знаю, що ти можеш бути хорошим хлопцем.

— Гаразд! Тоді мені потрібен квиток на найближчий рейс...

— Я передбачила це та придбала одразу два квитки. Один для Божени, а інший — для тебе. Не розчаруй мене, Вадиме. Я не хочу потім шкодувати про те, що прийшла сюди.

Я декілька секунд дивився на неї, а тоді кивнув головою. Божена мала рацію. Мені час уже взяти відповідальність за свої вчинки, і якщо це означає, що я повинен поїхати за нею до Парижу, то я зроблю це. Поїду та буду там доти, доки вона не пробачить мені.

Легка усмішка Поліни Сергіївни додала мені впевненості. Я поспішив до своєї кімнати, швидко перевдягнувся і скинув у рюкзак лише необхідні на перший час речі. Коко голосно м'явкнула, нагадуючи мені про себе. Вона усе ще сиділа на дивані, але тепер уже її погляд був засмучений. Я не міг взяти з собою кішку, тому обережно підхопив її на руки та притиснув до грудей. Вона навіть не дряпалася, а сильніше притулилася, наче розуміла все.

— Пробач, Коко, але я поки не можу взяти тебе з собою, — тихо сказав я. — Але я скоро повернуся, чуєш? Ти навіть не встигнеш засумувати. Поліно Сергіївно, замкнете за мною двері та заберете ключі собі, гаразд?

— Без питань, — сказала вона.

— Можна я залишу Коко у вас? — я не запитував, а просто впихнув кішку в її руки.

— Ох, але в Гордія ал... — розгублено почала жінка.

— Дякую! — кинув наостанок я та вибіг зі своєї квартири.

Я не пам'ятав, коли востаннє так гнав на своєму автомобілі, як цього разу. У голові крутилася лише одна-єдина думка про те, що я повинен встигнути. І я встиг... Приїхав тоді, коли реєстрація уже закінчувалася та останнім піднявся на борт літака. Мені не треба було навіть шукати Божену поглядом, бо я одразу ж побачив її. Вона сиділа в перших рядах літака з заплющеними очима. Я підійшов ближче та зупинився одразу ж поруч. Вона навіть не помітила мене. Її пальці так сильно стискати поруччя, що кісточки аж побіліли. Божена намагалася дихати, хоча було видно неозброєним оком, як вона нервує та боїться. Її пасок безпеки уже був застебнутий. Мабуть, вона зробила це в той самий момент, коли сіла. Я повільно опустився поруч з нею. У ніс одразу ж вдарив приємний аромат її парфумів. Мій погляд зупинився на обличчі Божени. Вона була абсолютно без макіяжу, і ці червоні плями на її щоках дали мені зрозуміти, що вона плакала. Я почувався останнім виродком у цей момент. Мені так сильно хотілося підтримати її, пригорнути у свої міцні обійми, поцілувати й зізнатися у тому, що так само встиг закохатися у неї...