Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

Всередині мене коїться щось незрозуміле. Все тіло трусить, у животі дивне відчуття, а між ногами — нестерпний дискомфорт.

Мені спекотно, задушливо... Ще й теплий светр заважає, я наче задихаюсь у цій маленькій кімнаті.

Губ хлопця торкається ледь помітна усмішка і з'являються ці дико привабливі ямочки, яких так хочеться торкнутися. Він повільно нахиляється до мене, а я навіть не рухаюся.

Розумію, що чекаю його подальших дій. Розумію, і повинна щось з цим робити, але ні, я залишаюся на місці.

Роман зупиняється за кілька міліметрів від моїх губ і торкається кінчиком носа щоки, повільно опускається до вуха, і я відчуваю його гарячий подих на шиї.

Розтулюю рот, тому що не вистачає повітря, а очі заплющуються самі собою. Я бажаю його дотиків. І не можу пояснити собі, чому так.

Ледь дихаю, щоб не дати йому зрозуміти, як він на мене діє, і стискаю коліна, відчуваючи, як мої трусики стають мокрими.

Його рука лягає на моє стегно і повільно повзе до талії, затримується на мить та підіймається вище, зупиняючись біля чашечки бюстгальтера.

— Так сильно б'ється серце… — шепоче Роман, зачіпаючи губами ніжну шкіру, і я здригаюся.

Рука хлопця переміщається на спину, він ніжно погладжує напружені м'язи, і я сама наче подаюсь за цими дотиками. Наче кішка, хочу, щоб мене торкалися, бажаю ласки.

— Якщо ти не будеш виконувати все, що я скажу, то про твою слабкість дізнається весь університет. І повір, я зможу вигадати дуже цікаві моменти наших з тобою взаємин.

Ці слова наче ляпас, змушують розплющити широко очі та прийти до тями.

Стискаю кулаки та зі всієї сили штовхаю хлопця, який зі сміхом відходить на кілька кроків.

— Вийди з моєї кімнати, — намагаюся бути якомога серйознішою, але голос тремтить від дотиків раніше.

— Сподіваюся, ти мене зрозуміла. Інакше доведеться надати Павлику докази.

Роман проходить до крісла і бере з підлокітника свій мобільний. Коли він його там залишив?

— Я записав нашу з тобою тісну розмову, — єхидно усміхається хлопець — і всередині все стискається.

Ні, тільки не це… Якщо це хтось побачить...

— Там нічого такого нема, — навіть не вірю у свої слова, але хочеться вдати, що мені байдуже.

— Скажу, що продовження я залишив особисто для себе. На пам'ять.

Не витримую більше.

Підскакую з ліжка і починаю виштовхувати цього ненормального шантажиста з моєї кімнати. Як на диво, він піддається і зі сміхом виходить.

Зачиняю двері перед його задоволеною пикою і стукаю чолом об дерев'яну вставку.

Що я наробила? Це кінець.

— До завтра, Ясенько, — чую з коридору, і зі всієї сили б'ю долонею по дверях.

А у відповідь доноситься тільки тихий сміх хлопця та гуркіт його дверей...