Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Ви жінка, що переймається власним репродуктивним здоров’ям? У мене немає досвіду в цій сфері, але жінки в моєму житті казали, що їм не надто подобається регулярно ходити до гінеколога. Проте з появою інтернету в представниць прекрасної статі з’явилось альтернативне джерело інформації на противагу медикам-фахівцям. Так, актриса Ґвінет Пелтроу має власний журнал GOOP.com і може обговорити з вами в приватній атмосфері у вас удома чи телефоном, як підтримувати гінекологічне здоров’я, включно з пропарюванням піхви.

Якщо ви не знайомі з такою процедурою, то міс Пелтроу гаряче її рекомендує. «Ви сідаєте на те, що, власне, є міні-троном, — розказувала вона в 2014-му, — і поєднання інфрачервоного випромінювання та полинового випару очищає вашу матку. Це не лише паровий душ, а й випуск енергії, що збалансовує рівень жіночих гормонів. Якщо ви в /Лос-Анджелесі/, вам просто необхідно це зробити».

Справжні гінекологи, утім, не рекомендують жінкам у Лос-­Анджелесі чи будь-де у світі пропарювати будь-які органи. Лікарка-гінекологиня на ім’я Джен Ґантер написала на власному (значно менш гламурному) веб-сайті чітку альтернативну рекомендацію:

Пара не дістанеться вашої матки, якщо не використовувати якийсь додатковий інструмент із тиском, але не робіть цього ніколи за жодних обставин. Ні випари полину гіркого, ні звичайного, ні будь-якого іншого не можуть ніяк збалансувати репродуктивні гормони, відрегулювати менструальний цикл, вилікувати депресію чи безпліддя. Навіть випари естрогену на таке не здатні.

Якщо хочете розслабитися, зробіть хороший масаж.

Якщо хочете розслабити піхву, отримайте оргазм.[62]

Проте сайт Пелтроу принаймні для деяких людей — це вершина крутості. Авторка з чудовим почуттям гумору Лаура Гупер Бек влучно описала довірливість фанів Пелтроу: «Виходить так, що коли мені щось рекомендує лікар, то я бігом відмовлюся. А от якщо струнка блондинка в огидній перуці каже, що вдування гарячого повітря в піхву зцілить мене від усього, включно з поганими стосунками з матір’ю, то я послухаю Ґвінет Пелтроу, бо панночка петрає в науці».[63]

Знаю, що просто, надто просто кепкувати з пустопорожніх знаменитостей, і оскільки про пару й піхви я написав уже більше, ніж за всю свою кар’єру, лишімо Пелтроу разом із її порадами про здоров’я в спокої. І все-таки в подібній ситуації особливо помітний вплив інтернету на смерть фаховості, бо раніше американцям треба було докласти неймовірних зусиль, аби дізнатися, чим голлівудська актриса парить собі інтимні органи. А нині жінка, яка шукає відповіді на питання про що завгодно, — від моди до раку матки, — може випадково більше часу присвятити читанню GOOP, аніж розмовам із лікарем.

Знаменитості, що зловживають своїм статусом, були завжди, але інтернет значно посилює їхній вплив. Так, заклики Джима Керрі проти щеплень можна проігнорувати як частину його нетрадиційного комедійного образу, але й більш поважних людей засмоктує електронна чорна діра.

У 2015 році колумністу New York Times Френку Бруні зателефонував Роберт Френсіс Кеннеді-молодший, син сенатора й кандидата в президенти, якого вбили в 1968-му. Справа була важлива, сказав Кеннеді, і їм треба зустрітися. Роберт наполягав, що Бруні треба змінити власну думку про вакцинацію. Як і багато інших американців, Кеннеді носився з параноїдальною думкою про те, що вакцини спричинюють, за його словами, голокост серед американських дітей. (Звісно, Френк зауважив, що «Керрі, очевидно, був парафіянином церкви Роберта Кеннеді»). Бруні згодом пригадував ту зустріч: «На моїй стороні була американська медична асоціація, американська академія педіатрії, національні інститути охорони здоров’я та центри з контролю та запобігання захворюванням. /Але/ Кеннеді знав краще».[64]

Кеннеді, Керрі та інші робили те, що й багато американців у таких ситуаціях: вони заздалегідь визначились із власною думкою, а потім пішли в інтернет шукати їй підтвердження. Як зауважував Бруні, «агітатори проти щеплень завжди знайдуть антинауковця чи сумнівне “дослідження” для обґрунтування власних поглядів». Це й називається ерудицією в епоху кіберпростору: ви шукаєте, аж поки не знайдете підтвердження своїм висновкам. Ви проклікуєте шлях до ствердження власних поглядів, як наче наявність сайту — це правдоподібний аргумент».

Звичка пастися в інтернеті, яку обивателі помилково називають «дослідженням», значно ускладнює спілкування з експертами та професіоналами. Знову ж таки, тут винне ще й підтверджувальне упередження: попри те, що в інтернеті повно неточних чи фейкових історій, єдина історія на мільярд, коли помилився не гугл, а експерт, стане страшенно популярною. Так, у 2015 році стався трагічний випадок із британською дівчиною, якій неправильно поставили діагноз і сказали: «Перестань гуглити свої симптоми».[65] Пацієнтка наполягала, що в неї рідкісний вид раку, а лікарі проігнорували цю ймовірність. Вона мала рацію, а фахівці помилялись. І дівчинка померла.

Історія британської дівчини набула великого розголосу, і рідкісна помилка, напевне, переконала багатьох людей, що варто самим собі бути лікарями. Звісно, ті, хто помер, бо поставив по комп’ютеру діагноз розладу травлення замість серцевого захворювання, ніколи не потрапляють на перші сторінки. А історії про Давида і Голіафа (підліток проти команди лікарів) годують ненаситне підтверджувальне упередження широкого загалу й живлять цинічне сприйняття усталених знань, зміцнюючи хибні надії, що розв’язання всіх проблем поруч, лише за кілька кліків мишкою.

Колись книжки були хоч якимось бар’єром для розповсюдження хибної інформації, бо для того, щоб їх виготовити, потрібні час, ресурси й згода видавця. «Я читав це в книжці» означало, що «це, імовірно, не божевілля, бо видавництво витратило гроші на палітурку й друк». Звісно, це ніколи не гарантувало стовідсоткової якості: деякі книжки уважно перевірені, відредаговані й виправлені, а деякі просто гепнули в обкладинку й відправили до магазинів.

Попри все, книжки від надійних видавництв принаймні проходять процес переговорів із авторами, редакторами, рецензентами й видавцями, включно з тією, яку ви читаєте зараз. На книжки, видані самвидавом задля марнославства, як читачі, так і рецензенти дивляться з підозрою, і не дарма. Проте сьогодні інтернет — це наче сотні мільйонів марнославних видавництв, які випускають будь-що, набране на клавіатурі, хай яке воно тупе чи навіть зловісне. (Як сказав Рон Фурньєр із National Journal, в епоху інтернету кожен фанатик — видавець). Звісно, десь там ховається й певна кількість мудрості та інформації, але ніде дітися від закону Стерджона.

Інтернет може зробити людей дурнішими, ніж до того, як вони зацікавилися певною темою. Сам акт