Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Не помітивши ні в кого поранень, я йду далі більш упевнено, мисливці розступаються, щоб я міг прочовгати до бібліотеки, де важкі штори зсунуті, в каміні розпалено вогонь, а в повітрі відчутний слабкий аромат парфумів. Товсті свічки стоять на тарілках, султани теплого світла пробивають тіні й висвітлюють трьох жінок, що згорнулися в кріслах, заглиблені в книжки, що лежать на їхніх колінах.

Я прямую до полиці, де має бути енциклопедія, мацаю там у пітьмі, але знаходжу лише пусту прогалину. Взявши з найближчого столу свічку, я проводжу нею вздовж полиці, сподіваючись, що книжку переставили, але її немає. Я важко видихаю, неначе випускаю повітря з міхів якогось жахливого апарата. До цієї миті я навіть не розумів, скільки сподівань вкладав у цю енциклопедію та в ідею зустрітися лицем до лиця зі своїми майбутніми носіями. Я прагнув отримати не тільки їхнє знання, але й можливість подивитися на них, неначе на власне відбиття в залі кривих дзеркал. Бо я ж напевно зможу тоді помітити якісь повторювані риси, фрагмент моєї справжньої особистості, що переноситься в кожного з цих чоловіків, незаплямований особистостями носіїв? Не маючи такої можливості, я не знаю, як мені зрозуміти границі себе, де проводити лінію між собою та своїм носієм. Бо з усього виходить, що єдиною відмінністю між мною та Лакеєм є моя свідомість, що переходить від одного до іншого.

Денні справи тиснуть на мої плечі, змушують мене опуститися в крісло навпроти каміна. Дровини лускаються та тріщать, жар мерехтить і висне в повітрі.

Моє дихання стає хриплим.

У полум'ї лежить енциклопедія; вона згоріла до попелу, але досі тримає свою форму; від осипання її відділяє один подих.

«Робота Лакея, не інакше».

Мене наче вдарили, і саме на такий ефект це й було, без сумніву, розраховано. Куди б я не пішов, він завжди на крок випереджає мене. Але простої перемоги йому недостатньо. Він хоче, щоб я знав про неї. Він хоче, щоб я боявся. З якоїсь причини він хоче, щоб я страждав.

Досі вражений цим демонстративним проявом зневаги, я не бачу нічого, крім полум'я, кидаю всі свої побоювання в багаття, аж раптом від дверей мене кличе Канінгем:

— Лорде Ревенкорт?

— Де вас дідько носив?! — різко вигукую я, геть утративши самовладання.

Він обходить моє крісло і стає біля каміна, щоб погріти руки. Схоже, він потрапив під дощ, і хоча вже перевдягнувся, мокре волосся досі стирчить після рушника.

— Приємно бачити, що характер Ревенкорта залишився незмінний, — благодушно каже він. — Без щоденного прочухана моє життя могло би втратити сенс.

— Не зображайте мені жертву, — кажу я, погрожуючи йому пальцем. — Ви були відсутні кілька годин.

— Добра робота потребує часу, — каже він і кидає мені щось на коліна.

Я підіймаю цей предмет до світла й на мене витріщаються пусті очі порцелянової маски-дзьоба; мій гнів миттєво вщухає. Глянувши на жінок, що з відвертою цікавістю дивляться на нас, Канінгем говорить тихіше:

— Вона належить певному Філіпові Саткліфу, — каже Канінгем. — Одна з покоївок побачила її в його шафі, тож я проник до його кімнати, коли він пішов полювати. Капелюх-циліндр і плащ там теж були, а також записка з обіцянням зустрітися з лордом Гардкаслом на балу. Я подумав, що ми зможемо перехопити його.

Ляснувши долонею по коліну, я всміхаюся йому, наче маніяк.

— Чудова робота, Канінгеме, просто чудова.

— Я так і думав, що вас це втішить, — каже він. — На жаль, на цьому добрі новини закінчуються. Записка, що чекала на міс Гардкасл біля колодязя, була… м'яко кажучи, дивна.

— Дивна? Чим саме? — питаю я, прикладаючи маску-дзьоб до свого обличчя. Порцеляна холодна й вогка на дотик, але в інших відношеннях пасує добре.

— Її розмило дощем, але начебто там було написано «Тримайся далі від Міллісент Дербі», а нижче — малюночок замка. Більше нічого не було.

— Яке дивне попередження, — кажу я.

— Попередження? Мені це видається погрозою, — каже Канінгем.

— Гадаєте, Міллісент Дербі може заштрикати Івлін спицями для в'язання? — кажу я, вигнувши брову.

— Не треба недооцінювати її через її старість, — каже він, колупаючи слабкий вогонь коцюбою, щоб оживити. — Були часи, коли вона половину людей у цьому будинку тримала під контролем. Не було жодного брудного секрету, який вона не могла винюхати, жодного брудного трюку, яким вона б не скористалася. Тед Стенвін був у порівнянні з нею аматором.

— Ви мали з нею справи?

— Ревенкорт мав, і він їй не вірить, — каже він. — Він покидьок, але не дурень.

— Приємно це чути, — кажу я. — Ви зустрілися зі Себастьяном Беллом?

— Ще ні, я перетнуся з ним увечері. Про загадкову Анну мені теж нічого не вдалося надибати.

— О, в цьому вже немає потреби, вона сама знайшла мене сьогодні, — кажу я, смикаючи клаптик шкіри, що відлущився від підлокітника.

— Серйозно? Що вона хотіла?

— Вона не сказала.

— То звідки вона вас знає?

— До цього ми не дійшли.

— Вона друг?

— Можливо.

— Отже, плідна була зустріч? — їдко каже він, повертаючи коцюбу на місце. — До речі, нам треба вас вимити. Вечеря о восьмій, а запах від вас стає сильний. Не дамо людям більше причин не любити вас, ніж вони вже мають.

Він зрушує до мене, але я зупиняю його змахом руки.

— Ні, мені потрібно, щоб ви сьогодні до кінця вечора спостерігали за Івлін, — кажу я й намагаюся підвестися з крісла. Гравітації моя ідея, схоже, не до вподоби.

— Навіщо? — питає він, нахмурившись.

— Хтось планує вбити її, — кажу я.

— Так, і цей хтось може бути навіть мною — звідки вам знати? — каже він байдуже, наче про щось неважливе на кшталт захоплення мюзик-холом.

Ця думка вражає мене так сильно, що я знову падаю в крісло, з якого вже майже встав, і воно тріщить піді мною. Хоч я і знаю, що камердинер має якийсь жахливий секрет, Ревенкорт повністю довіряє Канінгемові, і я спадкував це від нього без жодного сумніву. Але цей чоловік такий самий підозрюваний, як і будь-хто інший.

Канінгем стукає себе пальцем по носу.

— От тепер ви замислилися, — каже він, кладучи мою руку собі