Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

У квартирі пахне свіжозавареною кавою. Лариса сидить у кухні, злегка прикрита моєю сорочкою і задумливо погладжує Тихто, що затишно вмостилася на спокусливо відкритих ніжках гості. Хоча, зважаючи на все, що було — вже не гості. Якщо жінка одягає після любощів твій одяг — сорочку, футболку — це означає, що ти визнаний гідним завоювання та підкорення. А сорочка це як трофей, типу, захопленого ворожого прапора.

— Привіт ти де? — нахиляюся і цілу ще теплу від сну щічку. — Чого така заглиблена? Жалкуєш про своє гріхопадіння?

— Що? — кліпає дівчина, дивлячись на мене так, наче щойно прокинулася. — Тьху на тебе… Я літала, а не падала… — несподівано червоніє і швидко змінює тему. — Михасю, ти не передумав? Пропозиція в силі?

— Ну, швидше так чим ні… — спантеличено тру підборіддя. — Чоловік сказав, чоловік зробив. Але, якщо можна, оголосіть, пжалста, весь список. Щоб одразу за все проголосувати.

— Залишитись у тебе на ніч… — з деякою образою пояснює дівчина. — Забув уже? От усі ви мужики однакові.

— Ні-ні… — піднімаю руки захисним жестом. — Дуже мені навіть образливі такі ваші інсинуації. Просто ж я на аварії був. Ось і запарився трохи. Замотався…

— Аварії?! — Цікавість — синонім жінки. — Того ти такий скуйовджений, ніби тебе струмом ударило. Щось серйозне?

— Кран у сусідки зірвало… Потоп міг бути. Але вже все. Не бери в голову, — відмахуюсь я. — А щодо залишитися чи ні?.. Якщо ти завтра знову прийти до мене плануєш, то реально не бачу сенсу туди-сюди мотатися. Залишайся, звичайно. Та хоч і назавжди.

Очі Лариси суттєво збільшуються, заразом і сонливість зникає.

— Ти заміж мене кличеш, чи що? Чи це все через лінощі? Щоб зайвий раз надвір не вибиратися?

— Еее… — встромлю я задню. — І ось знову, прикро сказала. Велике діло: вечірня прогулянка. Навіть корисно… А щодо заміжжя… Не бачу проблем. Але не так одразу. Треба спершу один до одного придивитися. Прожити разом. Раптом, у тебе несумісність із відкритою на ніч кватиркою та піднятою кришкою унітазу? Чи хропиш уночі?

— Я не хроплю… — машинально відповідає Лариса. — А кватирка… Спати можна й у різних кімнатах… Тьху на тебе. Зовсім заморочив голову. До чого тут унітаз? Я серйозно.

— А якщо серйозно… — знімаю дівчину зі стільця, сідаю сам, а потім влаштовую її на колінах. Тихто при цьому злітає на підлогу, невдоволено пирхає, але не нахабніє — йде в передпокій і демонстративно займає місце перед дверима.

— Сам не зрозумію. Мені вже давно не було так добре та легко на душі. Так що я готовий на все, аби це відчуття не щезало якомога довше. Але вирішувати тобі. Ти — молода, гарна, а я… на жаль, як не крути, далеко не рисак… і таки чи не вдвічі старший.

— Угу, — Лариса кладе мені на плече голову. — Не прибіднюйся. Той ще кінь. Заїздив бідну дівчину так, що я ледве жива.

— Загалом більшу частину часу ти була зверху…

— Безсовісний, — пирхає подруга. А потім, як ні в чому не бувало, продовжує: — Гаразд. Умовив. Залишаюся… поки що. Ранок вечора мудріший. Далі побачимо. Подивимося на твою поведінку.

— Ось і добре. Тоді йди у душ. Або ванну прийми. А я поки Тихто вигуляю і вечерю приготую.

— Пельмені, мабуть? — хмикає Лариса.

— Чим багаті.

— Гаразд, — киває дівчина, цмокає мене в щоку і злазить з колін. — Нехай... Сьогодні реально вже немає сил ні на що. А питаннями правильного харчування займемося завтра. Де в тебе рушники?

— У спальні, у шафі на полиці. Бери будь-яке…

Дівчина йде займатися гігієною, а я на вихід. У охоронця, ким би він не був насправді, у тілі котопса теж є певні потреби.

У дворі сідаю на лавку, надаючи Тихто можливість усамітнитися в найближчих кущах. Охоронець справляється швидко і вже за кілька хвилин, гидливо обтрусивши, влаштовується поруч.

«Поговоримо?» — лунає в голові приємний жіночий голос.

— Трясця! — здригаюся мимоволі і зустрічаю серйозний погляд котопса. — Ти ще й телепат?

«Трансляція та прийом думок не складніше, ніж використання для спілкування комп'ютера. Принцип майже той самий»

— А чого не одразу?

«Люди не люблять, коли хтось залазить у їхню голову. Адже тобі зараз теж неприємно?»

— Трохи некомфортно, — погоджуюсь я. — А загалом… не бачу проблем. Я законослухняний громадянин, не маніяк і не збоченець. Владою не задоволений, але переворот не планую… Так що особливої потреби приховувати думки не бачу.

«Про це не хвилюйся. Я не вмію зчитувати всю інформацію. Тільки те, що ти думаєш у дану мить. При цьому цілеспрямовано і «гучно»

— Ну й добре… То про що ти хочеш поговорити? І чому саме зараз?

«Про твою ініціацію… А зараз… Поряд із самкою в тебе думки надто специфічні. Не відносяться до завдання»

— Стільки років самотності… Розуміти треба.

«Я розумію… — в голові немовби гучне зітхання проноситься, — і без претензій. Але й ти, Вартовий, не забувай, що час зараз працює проти нас. Чим довше ти зволікатимеш, тим сильнішими ставатимуть вороги, а ти — відповідно, слабшим»