Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Тимур бере в руки ніж і виделку, відрізаючи шматочок остиглого стейка.

– Я все ще не розумію, вибач, – намагаючись здаватися безтурботною, я теж беру столове приладдя. – Ваш батько був усього лише «трохи суворим», але ти втік із дому за першої ж нагоди, а Дамір… Дамір, хоч і працює в компанії батька, відверто його ненавидить. Навіть слухати про нього не хоче. – Я наколюю на виделку шматочок огірка занадто різко. – Але кидає мене в тому числі за його вказівкою. Як це все звести до…

– Віто, це…

– Я просто хочу розібратися, – я неусвідомлено підвищую голос, опиняючись у центрі уваги відразу кількох столиків по сусідству. Зітхаю й опускаю голову. – Я думала, що ми друзі, Тимуре. Справжні.

– Ми друзі, – киває він.

– Тоді розкажи мені правду.

Я тягнуся до його руки і накриваю своєю. Жест підтримки надто швидко стає недоречно інтимним, тож я стискаю його зап'ястя один раз, і відстороняю долоню.

Тимур втомлено потирає обличчя.

– Так, ти маєш рацію… Маєш рацію в тому, що справа заходила далі правил і обмежень, які знають багато дітей. Але знаєш, Віто… Я ріс у цій сім'ї, і я дуже довгий час не знав, чи нормально це? Можливо, усіх так виховують? Може, батько реально хоче зробити з нас людей?

Він тягнеться до келиха і робить ковток.

Я слухаю затамувавши подих і не відриваючи від нього очей.

– Він деспотичний психопат, окей? Моя неупереджена думка, – хмикає Тимур. – Він карав нас за найменші проступки, які навіть проступками-то й не вважалися… Не привітався з кимось із його друзів? Покарання. Витратив кишенькові гроші на солодощі? Покарання. Грав у приставку, поки батьків не було вдома? Покарання. Бо кожну вільну хвилинку ми мали, на його думку, приділяти навчанню, вдосконаленню, дисципліні, і лише їм.

Він переривається, щоб перевести подих.

І я про себе думаю, чи запитував хто-небудь Тіма всерйоз про дитинство? Чи була в нього можливість виговоритися?

– Я не кажу вже про постійні покарання за погані оцінки, за бійки, за те, що послав місцевого ідіота на три літери, коли він почав мене задирати.

– Боже, Тіме…

– Покарання – це окрема тема. Іноді ми сиділи в підвалі, у справжньому підвалі. Сирому й темному. Іноді батько розпоряджався нам готувати несмачну їжу. Те, що ми не любимо. Якщо ми недоїдали або… Не дай боже, викидали її, знову покарання. Я не пам'ятаю, скільки часу проводив у підвалі. Але іноді, клянуся, мені здається, що півжиття, не менше…

– Хіба це взагалі законно, знущатися над дітьми?

– Мила моя, Сергєєви – це священні корови цього міста. Моєму батькові лизали дупу і поліцейські, і адвокати, і прокурори. Та батько хвалився своєю «особливою методикою виховання», і всі слухали, кивали, погоджувалися з ним.

Слова підіймають на поверхню спогад – зізнання Аслана, що Алексій гордовито розказував про виховання хлопчиків сам.

– А Дамір, як він…

Я не можу підібрати слово. Але Тимур просто змахує рукою.

– Дамір теж не вважав це нормальним. Але… Як бачиш. Він залишився з батьком. Іноді мені здається, що він щось зламав у Дамірі. Але це романтичне бачення ситуації, Віталінко. Правду кажучи, Дамір просто вирішив терпіти. Знайшов причини, які в його голові нівелюють те, що його життям керує психопат.

Його слова майже фізично б'ють мене, а в серці народжується такий вихор емоцій.

Я прикладаю долоню до грудей, відчуваючи, як швидко б'ється серце. Я відчуваю щирий жаль до Тимура, хоча він, імовірно, більше не потребує його. Ще більше мені шкода мого чоловіка Даміра, який у моєму запаленому від емоцій мозку постає комашкою, спійманою в тенета великого отруйного павука. І, звісно, я шкодую себе – жінку, яка не знала, за кого вийшла заміж, куди саме втрапила.

– Він обіцяв мені, Віто. Обіцяв, що не послухає батька. Він говорив мені це на вашому весіллі. Я не знаю, чому він постійно обирає його, – знизує плечі Тимур. – Колись я… Можна сказати, я був на твоєму місці. Я запропонував йому втекти разом, сподіваючись, що брат стане моєю опорою, а я – його опорою. Я роками мріяв про втечу, і навіть на секунду не припускав, що він вибере батька і залишиться, а він відмовився.

Я почула достатньо.

Майже все, що хотіла почути.

Через слабкість у ногах і в голові я не рухаюся. Тимур допиває вино і мовчки наливає собі ще. Подорож у травматичне дитинство далася йому досить складно.

– Запитання з розряду гіпотетичних… Але ти маєш відповісти на нього чесно, – я дивлюся в очі Тимура. Він ледь помітно киває, даючи знати, що зрозумів мене. – Якби в нас із Даміром народилася дитина, він би… Олексій Сергєєв би спробував зробити з нею те саме, що й із вами? Навіть усупереч… Всупереч моєму бажанню?

Тимур невесело усміхається.

І в мене мурашки по спині біжать.

– Він нічиїх бажань не враховує. Просто робить те, що хоче.

– Це не відповідь.

– Так, Віто, – киває Тім, роблячи реверанс рукою. – Звісно, він би зайнявся і твоєю дитиною. Моя відповідь.

Через півгодини Тимур пропонує мені викликати таксі, беручи до уваги мій блідий вигляд. Але я відмовляюся і сідаю в автомобіль. Холод освіжає думки, допомагає сконцентруватися на правильній послідовності дій — пристебнутися, завести мотор, заглянути в дзеркало, здати назад. Але в голові так і крутяться жахливі сцени з дитинства Тіма і Даміра, навіяні його розповіддю.

***

Після розмови з Тимуром у мене в голові повна каша.

Тільки одна людина може допомогти мені розібратися, Каріна.

Тому я відштовхую всі спроби мами поговорити зі мною про Даміра, і після вечері зачиняюся у своїй кімнаті.

З батьком я теж майже не говорю – хоча й розумію, що не по-дорослому роблю. Комусь доведеться першому пробити виниклу бетонну стіну. Але не зараз!

Я влаштовуюся на ліжку, навушники засовую у вуха, набираю Каріні через додаток відеодзвінків.