Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Унтер-офіцер Підіпригора! — відповів я. В Одесі довелося мені піти проти дуже вже поважних людей. Але інакше вчинити я не міг.

— Поки що унтер-офіцер, але невдовзі можеш стати підсудним!

— Воля ваша!

— Хто ти такий, щоб заміняти собою військову контррозвідку? Думаєш, що Великий князь тебе захистить? Великий князь зараз попиває водичку в Єсентуках! Ваню, ти взяв на себе забагато! Невже ти думаєш, що це тобі минеться?

— Не можу знати!

— Ти думав, що як підеш на фронт, то тобі все вибачать? Але ж і тут ти почав хитрувати. Ось Ромни, де ти, Ваню, мусив виступити на урочистому мітингу. Закликати добровольців до вступу в армію, підтримати мобілізацію, яка зараз стала справою державної ваги. Але не виступив.

— Так точно, ваша благородь! Я хотів — і промову підготував, яку схвалив ад’ютант Великого князя Сергія Михайловича, штабс-капітан Іван Іларіонович Туляков! Але з незалежних від мене причин зачитати промову не зміг!

— Бо напилися або вдали, що напилися.

— Пане підполковнику, та як з Іваном Іларіоновичем удаватимеш, коли вони в кожну чарку заглядали, вимагали, щоб до дна! Кажуть: «Ваню, ти тепер військовий, то накази треба виконувати і...»

— Так, знаю, читав я твій лист додому. Хитрий ти, Ваню, листи пишеш так, щоб читали їх і думали, що дурень ти, тільки мене не обдуриш.

— Так точно! — кивнув я, і підполковник розізлився. Трохи. Йому знадобився час, щоб заспокоїтися.

— Ще були заплановані твої, Ваню, виступи у Талалаївці, Бахмачі, Батурині, Ніжині і в Києві, але ніде, підкреслюю — ніде — ти не виступив, тобто саботував пропагандистську роботу. Виходить, що ти, Ваню, пацифіст?

— Ніяк ні, ваша благородь! Я — селянин.

— Селяни книжок не пишуть! — гримнув полковник.

— Та я й не писав! То ж граф усе, Осика-Маєвський, сусід мій. Він стільки книжок прочитав, що страшне! І ото, мабуть, прочитані книжки з нього полізли. Сам писати почав. Причому в мене згоди не питав! Прийде ото, сядемо чай пити, просить розповісти про службу мою в охоронному відділенні, як ми з бунтівниками боролися. Я і розповідаю. А він, виявляється, потім усе записував, навигадував ще бозна-чого і прославив мене на всю імперію! Я коли дізнався, кинувся до графа, а він каже: «Пізно, Ваню! Тепер ти — найвідоміший сищик імперії, то відповідай цьому високому званню. А за це я тобі частину гонорарів даватиму». Ну, що тут поробиш? Довелося погодитися, — кивнув я, й підполковник скривився.

— Бачу, Ваню, ти не розумієш усієї серйозності своєї ситуації.

— Так точно!

— Добре, продовжимо вивчати матеріали справи. Саботування пропаганди запису до армії — це, звісно, злочин, але не найбільший. Бо у Ромнах ти, Ваню, вів мазепинську пропаганду!

— Борони Боже! — злякався я і аж підхопився. — Ніяк ні!

— Сидіти! — закричав капітан.

— Пане полковнику, та що ж ви таке кажете! Яка мазепинська пропаганда, коли я весь час у Ромнах був із Великим князем та штабс-капітаном!

— І злочин твій, Ваню, тільки збільшується, бо у свою пропаганду ти намагався втягнути члена правлячого дому!

— Ніяк ні! У лазню — тягнув, у річку — тягнув, за стіл — тягнув, а до пропаганди не тягнув! — запевнив я.

— Тягнув, Ваню, тягнув. Є свідки, які розповіли, що ти вчив Великого князя співати хохляцьких пісень!

— Та він сам попросив! Почув, як дівчата «Соловейка» співали, і сам схотів!

— Ну, «Соловейко» то нехай, лірика всяка. Але ти ж потім Великого князя бунтівної пісні вчив!

— Ніяк ні! Не було бунтівних! Я бунтівних і не знаю!

— Були, Ваню, були. — Підполковник прочитав з аркуша. — «Ой на горі та женці жнуть». Чотири свідки показують, що ти цієї пісні Великого князя вчив!

— «Женці» були, та тільки яка ж це бунтівна пісня? Женці жнуть, військо іде! Це і зараз так он відбувається. Де ж тут бунт?

— Ваню, не клей дурня! Яке військо у пісні йде?

— Військо запорізьке, — кажу я.

— А чи забув ти, сучий сину, що Січ Запорізьку ліквідували за наказом государині Катерини Великої? — аж закричав підполковник. — І куди це військо запорізьке іде? Чи не проти государя імператора?

— Та Боже збав! Скажете таке! Проти ляхів ідуть! Чи татар! Чи салтана турецького!

— Але ж у пісні про це не сказано! Просто військо з забороненої государинею Запорізької Січі іде кудись при зброї! Хто дозволив? Як можна? А ще ж Великого князя сюди приплутав! Усе, Ваню, пропав ти. Справа готова, військовий суд, і підеш на шибеницю! — задоволено сказав підполковник і зазирнув мені в очі.

— Як треба піти, то піду! Але я виконував наказ його імператорської високості. Він спитав, чи є в наших краях стройові пісні, й попросив заспівати. Пісня Великому князеві сподобалася, а отже, немає в ній ніякого бунту, бо хіба інакше не помітив би він? Чи ви, пане підполковнику, думаєте, що краще бунт бачите, аніж Великий князь? — гнівно спитав я.

Підполковник засміявся. Нервово.

— Хитрий ти, Ваню. Крутишся, як лис у кущах, але не втечеш. Спіймали, ми тебе вже за хвіст! Бо ж після цих «Женців» ще ви пісні співали!

— Так точно, співали! У їх імператорської високості такий красивий голос виявився — баритон! І співав він дуже добре, тому залюбки всі його слухали!

— Ти, Ваню, Великого князя сюди не приплітай. Краще розкажи, що далі співали?

— Та всяке. То українські пісні, то російські, Великий князь польську співав, він польську мову знає, Іван Іларіонович арію італійську виконував...

— В арії страшного нічого немає, навіть у польській пісні. А от якої ще української пісні ти, Ваню, Великого князя вчив?

— Та багатьох. Я, ваша благородь, усього не пам’ятаю, бо вже тоді той, гарний занадто був. Але запевняю вас, що ніяких бунтівних пісень не було і бути не могло!

— Брешеш, Ваню, нахабно брешеш! Бо ти особисто вчив Великого князя пісні... — Підполковник зазирнув у справу. — «Ще не вмерла Україна»! Так? Було!

— Було, ваша благородь! Тільки ж цю пісню я прочитав у повітовій бібліотеці, в збірці «Українська муза»,