Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Я взяв усе за одним рипом, — сказав Швейк, — щоб нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло добре, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Але коли я сказав йому, що нам треба платити аліменти...

— Аліменти? — перелякано повторив фельдкурат.

— Ну, так, аліменти, пане фельдкурат, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичав для цієї справи гроші. І уявіть собі, кожний охоче співчував йому, що він справді у важкому становищі. Розпитували мене, що це за дівчина. Я сказав, буцімто дуже гарна і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували її адресу.

— Ну й гарно ж ви це поладнали, Швейку, — зітхнув фельдкурат і почав ходити по кімнаті. — Знову компрометація! — сказав він, хапаючись за голову. — А тут ще й голова болить.

— Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, — пояснював Швейк. — Я хотів облаштувати справу ґрунтовно, бо наказ — є наказ. Не міг же я повернутися голіруч, довелося щось трохи й вигадати. До речі, у передпокої чекають на фортеп’яно. Я їх привів, щоб вони забрали його в ломбард, пане фельдкурат. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортеп’яно, я скажу, що в ньому полопалися струни і ми відсилаємо його на фабрику у ремонт. Двірничці я так і сказав, хай не дивується, коли фортеп’яно будуть виносити і вантажити на підводу. Є в мене купець і на отоманку. Це один мій знайомий торгівець старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні отоманки пішли вгору.

— Більше ви нічого не накоїли, Швейку? — спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, постійно стискаючи голову в долонях.

— Голошу слухняно, пане фельдкурат, я замість двох пляшок горіхівки, що її купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, аби в нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть уже ті люди забрати фортеп’яно? А то ж ломбард перед носом зачинять.

Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за хвилину фортеп’яно вже вантажили на візок.

Повернувшись з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажений шницель. Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба вести життя духовне.

Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торгівець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому отоманку, запрошуючи торгівця залишитися побесідувати, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, вибачаючись, йому, мовляв, ще треба купувати нічний столик.

— Шкода, що в мене нема такого, — розчаровано сказав фельдкурат. — Людина неспроможна передбачити все заздалегідь.

Коли торгівець старими меблями пішов, фельдкурат пустився в дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї бесіди присвячувалася особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.

Сиділи довго. Вже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.

Але вночі відносини змінилися. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:

— В жодному випадку не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?

Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові:

— Буде з мене! Тепер лізь у ліжко і хропи! Ясно?

— Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, — белькотів фельдкурат. — Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла на Збраславі[101], і туди можна їздити пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?

Швейк присилував його скинути черевики і роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявлюваними особами.

— Бачите, панове, — звертався він до шафи і фікуса, — як зі мною поводяться мої родичі!

— Я не визнаю ніяких родичів, — раптом вирішив він, лягаючи в постіль. — Хоч би небо і земля змовилися проти мене, я не хочу їх знати.

І в кімнаті розляглося хропіння фельдкурата.

IV

У ці ж дні Швейк відвідав свою стару служницю пані Мюллерову. Вдома Швейк застав її двоюрідну сестру. Плачучи, вона розповіла, що пані Мюллерову заарештували у той самий вечір, коли вона відвезла Швейка на війну. Стареньку судили у військовому суді, а оскільки так нічого і не змогли довести, її відправили в концентраційний табір Штайнгоф. Від неї вже прийшов лист.

Швейк узяв цю родинну реліквію і прочитав.

Мила Анночко! Нам тут дуже добре, всі ми здорові. Сусідка по ліжку має висипний ███ з’явилася тут і чорна ███. Все інше в порядку. Їсти маємо досить і збираємо картопляні ███ на юшку. Я чула, що пана Швейка вже ███ . Ти якось рознюхай, де він лежить, щоб після війни ми могли обсадити його могилу квітами. Я забула тобі сказати, що на горищі в правому кутку в ящичку залишилося маленьке цуценя роклерк. Але вже багато тижнів йому ніхто не давав їсти, ще з того часу, як прийшли мене за ███ . Отже, думаю, що вже пізно.

І цей песик теж відправився на той ███ .

А через усю сторінку рожева печатка: Zensuriert. К. und К. Konzentrationslager Steinhof[102].

— І справді, цуценя було вже мертве, — хлипала двоюрідна сестра пані Мюллерової. — І кімнати своєї ви б не впізнали. Винайняла її кравчиням, а вони з неї зробили дамський салон. Всюди по стінах моди, у вікнах букети.

Двоюрідна сестра пані Мюллерової не могла заспокоїтися. Нарікаючи і не перестаючи хлипати, вона висловила, нарешті, побоювання, чи не втік Швейк часом з військової служби і чи не хоче тепер стягти і на неї біду та її занапастити. Під кінець вона розмовляла з ним, як із запеклим пройдисвітом.

— Це просто-таки кумедно, — сказав Швейк. — І мені надзвичайно подобається. Так, пані Кейржова, ваша правда. Я втік,