Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

— Сюди! — надсаджувався Данько від дороги. — Він тут!

А потім загавкав я. Та ще таким страшним голосом, що аж самому лячно стало.

З несподіванки Макогін підстрибнув, як молодий козлик. А тоді пожбурив квіти на землю і, не озираючись, рвонув углиб лісу — туди, де за білою березовою стіною колись булькало болото, що переходило в бездонну трясовину Вовкулацького кута.

— Він тікає, дядьку! — репетували услід йому хлопці. — Он він!

Макогін рвонув ще швидше. За хвилю вилетів на заболочену галявину. Гарячково озирнувся туди-сюди і кинувся поміж кущів праворуч.

— Хоче оббігти навколо і знову повернутися до своєї машини, — здогадався Грицик. І щосили зарепетував: — Дядьку Хомо, тримайте його, біжіть навперейми!

Від того крику Макогін на мить завмер, а тоді знову повернув до болота. Проте встиг зробити лише кілька кроків, а далі змахнув руками і раптом щез.

Ми тільки закліпали: щойно Макогін був перед очима — і наче крізь землю провалився. Хіба що на тому місці, де він стояв, раптом щось забулькало. А тоді долетів переляканий ґвалт.

— Тону! Рятуйте!

Хлопці вибігли з-за кущів і завмерли. Макогін занурився в болото по груди і щосили розмахував руками, намагаючись вибратися з нього.

— Допоможіть! — волав він. — Тону!

Хлопці розгублено переглянулись.

— Це ж він через нас тоне! — зойкнув Сливка. — Хлопці, треба його рятувати! Але як?

Першим здогадався я, бо згадав, як літ п’ятсот тому козаки допомагали один одному вибиратися з трясовини. Вчепився зубами в найближчу гілляку і потяг її до того місця, де борсався Макогін.

— Молодець, Кудлатику! — вигукнув Грицик.

За мить він притарабанив ще більшу гілку.

Сливка з Даньком теж кинулися до роботи. За якусь хвилину ми проклали дорогу до Макогона. А тоді Грицик підсунув під самісінький його ніс довгу тичку.

— Дядьку, хапайтесь за неї й вилазьте! — гукнув він.

Проте Макогін нічого не чув. Він бив руками по багнюці і слізно скімлив:

— Хлопчики, врятуйте мене! Віддячу кожному…

— Дядьку, вилазьте! — кричав йому Сливка.

— Та ви ж не тонете! — гукнув Грицик.

— Га? — спантеличено глипнув на нього Макогін. — Не тону?

— Еге ж. Ви стоїте по груди в багні.

Макогін перестав скиглити, проте вилізти не міг. Багнюка була густа й тягуча. Відпускати людину просто так вона не збиралася. Зрештою Данько приніс ще одну рівну гілляку, підсунув її Макогонові під самісінький ніс і наказав міцно вхопитися за неї. Потому хлопці втрьох вчепилися за другий кінець і потягли гілляку на себе. Я, звісно, кинувся їм на поміч. Багнюка чворкнула, вкрилася дрібними хвильками — і Макогін повільно почав виповзати з неї. Нарешті він опинився на суші й знесилено повалився на землю. Багнюка звисала з нього товстелезними клаптями, і від того його штани та куртка були такими важкими, що він ледь ворушився.

— Дядьку, вставайте! — наполягав Грицик. В його руках опинився товстий сучок, і він заходився зчищати ним дядькову одіж.

Макогін ледве підвівся.

— Дякую вам, хлопці… — почав він. Потому стривожено озирнувся й запитав: — А де ж той дільничний?

— Який? — поцікавився Данько.

— Та той, якого ви кликали.

Хлопці перезирнулися. Вони вже й забули про нього.

Нарешті Грицик відповів за всіх.

— Його, дядьку, не було. То ми навмисне його кликали.

— Як не було?! — Макогін вражено втупився поглядом у хлопців. — Тоді навіщо ж ви його кликали?

— Щоб ви не нищили проліски, — пояснив Грицик.

— Бо вони страшенно рідкісні, — підтримав його Сливка. — Їх занесено до Червоної книги…

Макогін миттю схопився на ноги. Сили знову повернулися до нього.

— То ви що — дурили мене? — загарчав він, аж мені стало заздрісно. — Ну, я ж зараз вам… Знищу!

І він кинувся до хлопців. Ті розлетілися, наче горобці від грудки. Макогін зробив кілька кроків їм услід і зупинився. Мабуть, густа багнюка, яку не встиг зішкребти Грицик, усе ще заважала йому прудко бігати. Проклинаючи хлопців найстрашнішими словами, Макогін перевальцем подибуляв до машини. Невдовзі на дорозі загурчав мотор.

Хлопці залишилися самі.

— Негарно якось вийшло, — зітхнув Данько. — Трохи не втопили чоловіка.

— І чим же ми завинили? — почав виправдовуватися Сливка. — Ми ж його не гнали в болото, він сам туди забіг.

— Хлопці, слухайте, що я вам скажу! — втрутився Грицик. — Ми з вами — молодці. Ми зробили кілька гарних справ!

— Кілька? — здивувалися Данько зі Сливкою.

— Саме так. Ми зберегли проліски, бо Макогін їх усіх винищив би. Це перше. А друге — витягли людину з болота. Іншими словами — врятували їй життя.

— І то правда! — запалився Данько. — Ми добре вчинили. А з цими пролісками що робити? — він кивнув на оберемок зірваних квітів, що біліли на рудому торішньому листі.

— З цими? Мабуть, візьмемо й подаруємо комусь, коли вже так сталося, — вирішив Грицик.

— Це ти гарно придумав, — підтримав його Сливка.

Хлопці розділили квіти між собою, і ми подалися з лісу. Я біг позаду і весь час відчував різкий запах того звіра, котрий так ненавидів мене. Запах щез аж тоді, коли ми вийшли на дорогу, що вела до села.