Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

-Повірити, пізнати, осягнути, зламати. - промимрила вона. - Ну, аби-с ти довго жив разом з цим медальйоном! - гаркнула невідь-кому і знову шпурнула цяцьку під подушку.

Ляна ще чула, як проскрипіли двері. Вона не знала, чи це повернулася Танюся, чи дівчата, але Роксоляна не хотіла дивитися, вона ще міцніше заплющила очі, а тоді… Заснула…

***

Ляна прокинулася і встала з ліжка. Сама не знала, якого милого, але вона попленталася надвір. ,,Темно, як в негра в жолудку’’, - подумала Роксоляна. І раптом з цієї темряви вирізнилася яскраво-біла постать. З чорним, як смола, волоссям (Ляна попервах подумала, що це Таня), з карими очима, тонкою, жіночою, але міцною статурою.

Постать посміхнулася. Ляна тим часом протерла очі: раз, другий, але обриси кобіти не зникали.

-Що за юринда? - Ляна крутнулася навколо себе. От будиночок, там, скраю, ліс… А от чудернацька жіночка, котра приязно шкіриться і лагідно оглядає її, Ляну, уважно стежачи за кожним рухом.

-А ви, за перепрошенням..?

-Ай᳥е, - сказала жінка, більше схожа на молоду дівчинку.

-Еееее, ай᳥е, - повторила Ляна дивненьке слово, сподіваючись, що правильно вимовила привітання цієї загадкової пані.

-Та ти не зрозуміла! - зареготала дівчина, аж Ляні від несподіванки мороз пішов поза шкіру. Здалося, що зараз усі повилітають зі своїх будиночків на подвір’я, аби подивитися, хто тут так заливається.

-Я би вас просила трохи тихіше, - скривилася Ляна, бо ніч же…

-А ти думаєш, нас хтось почує? - підморгнула незнайомка, а Ляна від подиву привідкрила бузьо. - Ти спиш, а я лишень плід твоєї уяви, - стенула вона плечима, - Ай᳥е, - повторилась вона. - Звати мене так, - уточнила.

-Ем, то я сплю? - трохи оговтавшись, перепитала Ляна.

-Спиш, - підтвердила Ай᳥е.

Ляна недовірливо подивилася на дівку, а опісля легенько себе вщипнула. Вона відчула, як заболіло, але чогось не прокинулась.

-Не правда! - крикнула обурено.

-Якраз таки правда, - перебила її Ай᳥е. Просто це не так сон, як видіння, - сказала чорнявка так просто, ніби питала у магазині, скільки коштує невеличка палиця ковбаси.

-То… Ви мене, ясне діло, вибачте, але… ХТО ВИ, В БІСА, ТАКА? - взлилася нарешті Ляна.

-Носи амулет, - несподівано сказала Ай᳥е, - він заспокоїть тебе, коли будеш дратуватися і з кимось сваритися. Але носи саме на шиї - тоді він допоможе.

А тепер про те, хто я, в біса, така. - весело перекривила вона. - Я - Ай᳥е хатун, дочка кримського хана, жила в столітті так, - вона примружила очі, - 15. - її зіниці весело засяяли.

Ляна якийсь час мовчала. Тоді ковтнула слину.

-Добре, - кивнула вона спокійно, - припустімо, це так, - Роксоляна навіть спробувала посміхнутися, - а якого милого Ви робите в моєму сні? - єхидно спитала, просебе додавши. - Заскоро в мене щось ум за розум зайшов, - і її усмішка перетворилась на болісну, засмучену гримасу.

-Та не здуріла ти, - закотила очі новоспечена хатун. - Просто мусиш змиритися, що віднині ми часто будемо бачитися…

-Тинди-ринди, завтра празник! - Лянині очі розширилися. - А то чого?

-Бо ти в нас власниця…

Останнє слово Ай᳥е промовила нерозбірливо. Ляна хотіла перепитати стосовно власниці і яке майно скоро перейде їй в спадок - бо якщо це якась квартира, то вона зовсім не має нічогісінько проти, але раптом дівчинка відчула, як щось потягнуло її взад, а далі…

Ляна розплющила очі. Вона лежала в своєму ліжку, в будиночку. Все виглядало так, ніби нікуди й не виходила…

-Далебі сон, - здивовано пробурмотіла вона, звівшись на лікті, - ну, і знов здоров… Видіння, шляк би його втрафив!..