Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

«Я НЕ МОГЛА! — знову кричить вона Рут. — Я не могла взагалі! Це вбило б маму… або знищило нашу сім’ю… або й те, й те! Він сказав! Тато сказав!»

«Не хочеться бути тією, хто розкриє для тебе цю сенсацію, дівулю-привітулю, але твій старенький дорогенький тато у грудні вже дванадцять років як лежатиме в землі. І ще, може, ми поділимося бодай частинкою цієї мелодрами? Він же не повісив тебе за соски на мотузці для білизни й підпалив, правда ж?»

Але Джессі не хоче цього чути, не хоче думати — навіть уві сні — про будь-яку переоцінку похованого минулого. Коли кості доміно починають падати, хтозна, де це падіння закінчиться. Тож вона прикриває вуха від слів Рут і продовжує свердлити свою колишню сусідку по кімнаті тим глибоким благальним поглядом, від якого Рут (чия напоказ міцна личина ніколи не була завглибшки навіть із шар глазурі) часто сміялася й здавалася, погоджуючись робити те, що вимагала Джессі.

«Рут, ти мусиш допомогти мені! Мусиш!»

Проте цього разу благальний погляд не спрацював. «Ні, дівулю, я так не думаю. Сестринства Сьюзі вже нема, час затикати роти скінчився, втеча поза обговоренням, а прокидатися — не варіант. Це таємничий поїзд, Джессі. Ти — кішечка, я — пугач. Поїхали, всі на борт. Пристебніть паски безпеки, пристебніть міцно. Від цього атракціону вам дах знесе».

«Ні!»

Але тепер, на превеликий жах Джессі, день починає темнішати. Можливо, це хмара прикриває сонце, але вона знає, що ні. Сонце гасне. Скоро в літньому полудневому небі світитимуть зірки, а старий пугач-гугач пугугукатиме на голубку. Настав час затемнення.

«Ні! — знову кричить вона. — Це було два роки тому!»

«У цьому, дівулю, ти помиляєшся, — каже Рут Нірі. — Для тебе це так і не закінчилося. Для тебе сонце згасло і більше не світило».

Вона розкриває рота заперечити, сказати Рут, що та так само перебільшує все, як і Нора, яка постійно штовхала її до дверей, що їх Джессі не бажала відчиняти, яка постійно запевняла її, що вдосконалити теперішнє можна лише розібравшись із минулим — наче можна вдосконалити смак теперішньої вечері, обмазуючи її червивими залишками вчорашньої. Вона хоче сказати Рут, так само як сказала Норі в день, коли назавжди вийшла з її кабінету, що є велика різниця між тим, щоб жити з чимсь і бути в чогось у полоні. «Ви, дурепи набиті, не розумієте, що Культ Себе — це просто черговий культ?» — хоче сказати вона, та не встигає навіть розкрити рота, як відбувається вторгнення: долоня поміж її злегка розведених ніг, великий палець грубо впирається в розколину сідниць, пальці тиснуть матеріал її шортів прямо над піхвою, і цього разу це не долоня брата. Долоня між ногами набагато більша, ніж Віллова, і зовсім не невинна. По радіо грає та погана пісня, зорі світять о третій дня, і це

(не вмреш це ж не отрута якась)

те, як великі люди ляскають одне одного між ніг.

Джессі рвучко обертається, очікує побачити батька. Щось схоже він зробив їй під час затемнення, річ, яку, на її думку, скигливі культсебешниці, життявминульниці, як Рут і Нора, назвали б розбещенням неповнолітніх. Що б то не було, це він — у цьому вона точно впевнена, — і Джессі боїться, що влаштує жахливе покарання за те, що він вчинив, якою б серйозною чи тривіальною та річ не була: підніме крокетний молоток і вгатить ним його в обличчя, трощачи ніс і вибиваючи зуби, а коли він упаде в траву, прийдуть собаки й пожеруть його.

От тільки позаду неї стоїть не Том Мейгут. Це Джералд. Він голий. Пеніс адвоката стирчить з-під рожевого купола живота. У руках — по парі поліційних наручників «Кріґ». Він простягає їх їй у цій химерній денній темряві. Неприродне зоряне сяйво відбивається на піднесених щелепах цих інструментів зі штампами Ч-17, бо його барига не зміг дістати Ж-23.

«Ну давай, Джесс, — промовляє він шкірячись. — Не прикидайся, ніби ти не в курсі. Крім того, тобі ж сподобалося. Той перший раз ти так кінчила, що мало не вибухнула. І мені не соромно сказати, що це була найкраща їбля в моєму житті, настільки класна, що вона мені іноді сниться. А знаєш, чому було настільки класно? Бо тобі не потрібно було брати на себе жодної відповідальності. Майже всім жінкам більше подобається, коли чоловік повністю все бере на себе, — це достеменний факт жіночої психології. Ти кінчала, коли тато розбещував тебе, Джессі? Та сто пудів. Закладаюся, що кінчила так сильно, що мало не вибухнула. Може, культ­себешниці й сперечатимуться про це, але ж ми знаємо правду, так? Одні жінки здатні казати, що хочуть цього, а деякі потребують, щоб чоловік сказав їм, що вони цього хочуть. Ти — з других. Але це нормально, Джессі. Для цього й потрібні наручники. І це ніколи не були звичайні наручники. Це браслети кохання. Тому надінь їх, кохана. Надінь».

Вона задкує, трусячи головою, не знаючи, сміятися чи плакати. Тема нова, але риторика надто знайома. «Джералде, ці адвокатські штучки на мене не діють: я надто довго одружена з одним знавцем. Ми обоє знаємо, що з наруч­никами ніколи не йшлося про мене. Вони були для тебе… відверто кажучи, щоб ти міг трішки пробудити свого старого спитого олов’яного солдатика. Тому свою їбануту версію жіночої психології прибережи для когось іншого, окей?»

Джералд обізнано й бентежно всміхається. «Гарна спроба, мала. Не поцілила, але спроба офігенна. Найкращий захист — напад, так? Здається, я тебе цього навчив. Але неважливо. Зараз роби вибір. Або надінь браслети, або махни молотком і знову вбий мене».

Вона роззирається і з наближенням паніки й відчаю усвідомлює, що всі на Вілловій вечірці дивляться на її сутичку з цим голим (тобто в самих окулярах), ожирілим, сексуально збудженим чоловіком… і тут не лише її родина й друзі дитинства. Біля миски з пуншем стоїть місіс Гендерсон, яка буде її кураторкою на першому курсі коледжу, на патіо видно Боббі Гейґена, який поведе її на випуск­ний бал і потім трахне на задньому сидінні «олдсмобіля 88» його батька, а поруч із ним — білявка з пасторату «Ньюворт», та, яку батьки любили, але чийого брата ідолізували.

«Баррі, — думає Джессі. — Вона Олівія, а її брат — Баррі».

Білявка слухає Боббі Гейґена, але дивиться на Джессі зі спокійним, проте якимсь утомленим виразом обличчя. На ній светрик із крамбівським містером Натуральним[45], який поспішає кудись вулицею міста. У хмарці, що вилітає в містера Натурального з рота, слова: «В гріху добре, та в інцесті найкраще». Позаду Олівії Кендалл Вілсон, яка найме Джессі на першу вчительську роботу, відрізає шматочок шоколадного торта для місіс Пейдж, її викладачки гри на піаніно. Місіс Пейдж надзвичайно жвава як на жінку, що два роки тому померла від інсульту, збираючи яблука в садах Корріт в Альфреді.

Джессі думає: «Це не схоже на сон. Це схоже на втоплення. Усі, кого я будь-коли знала, ніби просто