Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Османськими шляхами, Мак Карсегі 📚 - Українською

Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Османськими шляхами" автора Мак Карсегі. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 65
Перейти на сторінку:
Розділ 15

Кількість смолоскипів давали розуміння, скільки людей прямує туди, де знаходились козаки. Десятка зо два. Але здаватися ніхто за так не збирався. Як то кажиться – ще кількох бусурманів із собою потрібно забрати на той світ.

Козаки перевірили пістолі, яких у кожного було по два і підготували луки зі стрілами. Богдан розпутав стриножених коней, якомога тихіше осідлав їх і підніс гвинтівки. Звичайно, поночі в горах витекти верхи шанси нікудишні, та все ж усі можливості потрібно використовувати.

–Куди ж так впевнено чимчикують? – сів поруч з Василем Богдан, ховаючись за валун.

–Зараз побачимо.

–Не вірю, що у пітьмі знайшли наші сліди. А йти навпомацки, хай би скільки їх не було – абсолютна дурість, – задумливо потер неголене підборіддя Богдан.

–Згоден, – кивнув Немова.

–Може й не по наші душі?

Василь промовчав.

А тим часом вогні наближались. Галайкання ставало все гучнішим і уже можна було розібрати деякі слова. Схоже, нічні гості й справді не очікували, що козаки знаходяться зовсім поруч. А наступний їхній крок, лише підтвердив це. В один момент, за якихось сто ліктів, кримчаки різко повернули вліво. Вогні дозволи підрахувати точну кількость нічних гостей – сімнадцять, та виказували їхній шлях. Чотирнадцять, озброєних довгими списами, вояків оточили трьох людей. У полонених були пов’язані за спинами руки і йшли вони схиливши голови. Вже скоро уся ця колона зникла на звивистій стежині, яка загубилася в темних горах. Лише вогні смолоскипів давали уявлення, куди вони прямують.

–Цікаво, – задумливо слідкував за кримчаками Богдан, – куди це їх несе?

–Головне, що не до нас, – пригладив вуса Василь.

–Добре б було глянути. Прослідкувати. Може до якого поселення виведуть?

–Не думаю, що це хороша ідея. Самим же голову у зашморг пхати негодиться.

–Ми обережно, – підвівся Богдан і витягнув шию так, немовби міг щось звідси розгледіти, окрім відблиску вогнів у чорному небі. – Краще буде, якщо ми прослідкуємо за кожним їхнім кроком і дізнаємось хто ці люди. Та й не буде небезпеки, що вони натраплять на нас ненароком.

–Ага, – невдоволено фиркнув Немова, – самі до їхніх рук підемо. А, якщо це люди Девлета?

–Тим паче, краще бути на крок попереду.

Василь зітхнув, але невдовзі згідливо закивав.

–Ну, що ж, подивимось, що з цього вийде.

Козаки обережно кралися слідом за кримчаками. Трималися на відстані достатній для того, щоб їх не помітили. Татари й не сподівались, що тут, у горах, хтось може бути окрім них самих. Тому рухались безпечно та без оглядки. Голосно галайкали і реготали. Та й остерігатись їм не було чого. Півтора десятки, до зубів, озброєних вояків могли за себе постояти і дати відсіч будь яким зайдам у цих горах.

Важко сказати, який шлях довелось подолати. Богдан зовсім погано орієнтувався в горах. За відчуттями пройшли добрих дві милі, але скоріш за все це через те, що доводилось перестрибувати з валуна на валун, підійматися то вгору, то вниз, вишукуючи найзручніший шлях. Часу, з початку відстежування кримчаків, минуло зовсім небагато.

Татари вийшли на досить широку галявину майже ідеально круглої форми. Посеред неї височіли п’ять стовпів вкопаних у землю. До трьох з них мотузками прив’язали полонених.

–Що це вони роблять? – пошепки запитав Богдан.

–Готують до смертної кари, – відповів Василь.

–Залишать вмирати без води та їжі?

–Навряд. Я чув про такі страти. Простий люд забиває злодіїв чи убивць камінням. Кожен від малого до старого, жінка це чи чоловік приймає участь у страті. Потім тіла залишають на поталу хижим птахам та звірям.

Богдан обережно ліг на камінь, який виступав над галявиною і пригледівся. Земля тут була всипана камінням різного розміру. Не важко було здогадатись для чого воно призначалось.

–А хто ж виконуватиме це покарання тут, у горах? Немає ж жодної живої душі, окрім кримчаків, полонених і нас.

–Напевне десь недалеко є поселення. Як тільки зійде сонце усі прийдуть сюди, – зайняв місце поруч Василь. – Краще до цього часу нам забратись, як найдалі звідси. Бо і нас до стовпів прив’яжуть.

–Згоден, – кивнув Богдан.

Він звівся на руках, віджимаючись від холодного каменю, готуючись до відходу. Але вмить погляд Богдана прикувало те, що відбувалось на галявині. До одного з полонених наблизились двійко кримчаків. Однин з них, вояк, тримав смолоскип. Інший, одітий більш багато, вхопив смертника за чуприну і підняв його опущену голову. Він дивився просто в очі, прив’язаному до стовпа, чоловіку і щось випитував. Хриплий голос долинав і до козаків.

–Кажи! Кажи і вмреш швидко!

–Зачекай, – Богдан вхопив Василя, який уже збирався йти геть, за розшитий рукав кунтуша.

–Що знову?

Немова сприймав свого колишнього джуру, як досвідченого та вмілого козака, але минула опіка над хлопцем давалась в знаки подекуди. Час-від-часу, доводилось нагадувати собі, що Богдан вже не той хлопчак, яким був під час повстання Наливайка. Та й тоді він був далеко не безпомічний. Згадати хоча б викриття планів брацлавської шляхти.

–Глянь-но. Та це ж наш знайомий.

–Не може бути, – насупився Василь, приглядаючись.

Смолоскип освітлював обличчя полоненого. І навіть підпухлі від побоїв ніс та очі не завадили впізнати у ньому Мурата.

–Схоже навіть не один, а трійко знайомих, – хмикнув Богдан. – Схоже це люди Девлета впіймали їх.

–І вимагають, щоб вони розповіли про нас, – задумливо закивав Василь. – Добре, що їм нічого не відомо. Ходімо.

–Зажди.

–Чого чекати? Коли сонце зійде і нас спіймають? Поки вони різатимуть один одного ми відірвемося від людей Девлета.

–Та чи надовго? – закусив нижню губу Богдан.

–Маєш кращу ідею?

–Потрібно їх врятувати.

–Там чотирнадцять озброєних кримчаків. Як ти це собі уявляєш? Нехай нам вдасться убити кількох. Що з нами зроблять інші? Це безглуздя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 32 33 34 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Османськими шляхами, Мак Карсегі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Османськими шляхами, Мак Карсегі"