Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— А що стається, коли вони її закінчують?

— Вони вступають до лав Другої армії. Багатьох відсилають до великих маєтків служити шляхетним родинам або разом із Першою армією на північ, південь чи на прилеглі до Зморшки території. Найкращі залишаються в Маленькому Палаці, де здобувають повну освіту й починають служити Дарклінґу.

— А їхні родини? — поцікавилася я.

— Отримують чудову компенсацію. Гришницькі родини ніколи не знають злиднів.

— Я не це мала на увазі. Ти колись навідуєшся додому?

Женя здвигнула плечима.

— Я не бачила батьків, відколи мені виповнилося п’ять. Мій дім тут.

Дивлячись на дівчину в білій із золотом кефті, я не відчувала такої впевненості. Я більшу частину життя прожила в Керамзіні, але ніколи не почувалася там на своєму місці. І навіть після року в лавах Королівської армії те саме можна було сказати про неї. Єдине місце, де я почувалася доречно, було поруч із Малом, хай навіть це не тривало довго. Попри всю Женину красу, можливо, ми з нею не так аж і відрізнялися.

Діставшись берега, ми пройшли повз кам’яниці, проте Женя не зупинялася, аж доки ми не опинилися на доріжці, що звивалася від узбережжя, ховаючись у лісі.

— Ось ми і прийшли, — повідомила вона.

Я подивилася на доріжку. Вона ховалася в затінку, і єдиним, що вдалося розгледіти, була невелика кам’яна хижка, яка причаїлася за деревами.

— Он там?

— Я не можу піти з тобою. Не через те, що мені не хочеться.

Я знов озирнулася на доріжку, й мороз пішов мені поза шкірою. Женя співчутливо подивилася на мене.

— Баґхра не така вже й погана, коли до неї звикнеш. Але тобі не слід запізнюватися.

— Гаразд, — поспіхом озвалася я й квапливо рушила доріжкою.

— Щасти тобі! — крикнула мені навздогін дівчина.

Кам’яна хижка була круглою, і я з острахом помітила, що вона не має вікон. Піднявшись кількома східцями до дверей, я постукала. Коли ніхто не відповів, постукала ще раз і почекала. Не знала, що саме слід робити. Озирнулася на доріжку, та Женя давно пішла. Я постукала ще раз, потім зібралася з духом і відчинила двері. Спека накрила мене ударною хвилею, і я негайно спітніла у своєму новому одязі. Коли очі звикли до півмороку, я розгледіла вузьке ліжко, умивальник і плитку з чайником. У центрі кімнати стояли два стільці, а в невеличкій кахельній грубці гуркотів вогонь.

— Ти спізнилася, — прохрипів чийсь голос.

Я роззирнулася, але не побачила в крихітній кімнатці нікого. Потім одна з тіней ворухнулася. Я мало зі шкіри не вистрибнула.

— Зачини двері, дівко. Ти випускаєш тепло.

Я зачинила двері.

— Добре, дай-но на тебе подивитися.

Мені захотілося розвернутися й щодуху помчати в протилежному напрямку, та я наказала собі припинити ці дурниці. Змусила себе підійти до вогню. З-за грубки з’явилася тінь і взялася розглядати мене у світлі.

Спершу мені здалося, що жінка неймовірно давня, та, придивившись уважніше, я й сама не знала, чому так подумала. Шкіра у Баґхри була гладенька й напиналася на кутастих рисах обличчя. Спина була прямою, тіло гнучким, як у сулійських акробатів, вугільно-чорного волосся ще не торкнулася сивина. Проте відблиски вогню надавали її рисам моторошної схожості з черепом, наче всі кістки стирчали, а шкіра глибоко запала. Жінка була в старій кефті невизначеного кольору, а в одній кістлявій руці стискала ціпок із пласкою головою, який мав такий вигляд, наче його вирізьбили зі сріблястої закам’яні­лої деревини.

— Отже, — сказала вона низьким нутряним голосом, — ти Заклинателька Сонця. Прийшла, щоб врятувати нас усіх. А де все решта?

Я стривожено засовалася.

— Ну, дівко, ти що, німа?

— Ні, — витиснула з себе я.

— Це вже щось. Чому тебе не перевіряли в дитинстві?

— Перевіряли.

— Гм-м-м, — протягнула жінка.

Раптом вираз її обличчя змінився. Вона подивилася на мене такими бездонними пильними очима, що в мене шкіра вкрилася сиротами, попри спеку в кімнаті.

— Сподіваюся, ти сильніша, ніж здаєшся на перший погляд, дівко, — похмуро підсумувала Баґхра.

Із рукава її вбрання змією вислизнула кістлява рука й міцно схопила мене за зап’ястя.

— А тепер, — сказала жінка, — подивимося, на що ти здатна.

Це була суцільна катастрофа. Коли Баґхра стиснула у мене на зап’ясті свою кістляву руку, я одразу зрозуміла, що вона, як і Дарклінґ, — підсилювач. Я відчула, як тіло накрила звична бурхлива хвиля впевненості, й кімнату залило сонячне світло, замерехтівши на кам’яних стінах жінчиної хижки. Та варто їй було мене відпустити й наказати викликати силу власноруч, я виявилася безпомічною. Вона дорікала мені, вмовляла і раз навіть вдарила своєю палицею.

— І що мені робити з дівкою, котра не може викликати власну силу? — гаркнула вона на мене. — Навіть діти з таким легко впоруються.

Вона знову схопила мене рукою за зап’ястя, і я відчула, як та штука всередині підіймається, борсається, намагаючись вирватися на поверхню. Я потягнулася до неї, наосліп намацуючи й не сумніваючись, що зможу відчути її. А тоді жінка відпустила мене — й сила вислизнула, камінчиком пішовши на дно. Кінець