Читати книгу - "Жовтий князь"

недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава безліччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крізь нього смугою, ледь помітною, означується тулуб звіра, маячіє охраста голова. Очі загострені кутиками і поставлені косо, з напнутих щілин стежить, без жодного проблиску теплого, жорстокість, означена в вістрях двох блискучих клинців на серединах. Безмірно роз’ятрилась вона з жадоби крові: на жертву, що повинна підійти близько. Необачна! – обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвітання, зближається до смерті в муках. Личина ворога, зловісно-жовта, окриває, аби знепримітитись, травинами свій вигляд: яскравими, як свічки, в пахощах, що збуджують радість. Причаюється погубник під похил рослин і в повів відворотного вітру, ховаючи разючий пахкіт. Грозить, як втілення хижості безодні. Зготовлений до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви і внизати пазурі в м’ясо. Зубата машина для кривавого терзання, здібна гнати з буряною швидкістю. Приховується до секунди нападу… тоді – плижок і хряск! І, зойкнувши, сконає жива істота.

Ось тепер: скрізь падають люди; з рідної хати дві душі вхоплено.

В сумній самоті відходить Катранник від станції; враз бричка проторохкотіла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.

Хмари видавались камінними, непровидними чорнотою, мов обгорілі – при самій сніжній скатерті, що блідно посвічувала крізь ніч. А здалеку, в мороці, мерехтіли рідкі огники села.

Прийшов додому Катранник і ліг. Як ліг, в такий сон запався, що відкрив очі пізно другого дня. Зразу ж пожував печива і запив холодною водою, небагато беручи з відра: боявся опухнути. Вийшов надвір; була надія на знахідку чи добрий випадок.

Коли пускався воріт, відчував, що трохи ніби зв’язаний, невідомо чому. Оглянувся на перехресті, лихо!.. Доганяють: Шікрятов і другий, в сивастій ушанці і пальті землистого кольору.

Катранник переходить на другу сторону вулиці і чує, вони – так само. Схолонуло серце і впало: «Братимуть!» Уже ступав, як на страту. Напасники ж порівнялись і супроводять. На другому розі Шікрятов скомандував:

– Іди з нами!

Проминули сільраду і ведуть на площу. «Хіба в церкву? – здивувався Катранник. – Вона ж закрита».

А ні! – відчинено її. Заведено туди хлібороба і поставлено перед окуляри Отроходіна, що ждав коло підручного гуртка.

Селянин до «тисячника» байдужий. Очі заполонені купами зерна, заввишки в старі могили, посеред церкви і попід стінами: скрізь підгнивало. Недалеко від дверей – картопля, видно, що обмерзла; долі вона і в мішках також, по обидва боки переходу. Між купами зерна і картоплі складено пилястий ліс, дошки і обаполи – сама соснина. Недокінчена прибудова запилилася риштуванням і рядами стовпів, що їх сполучили з стіною прицвяховані рейки. Всюди порохнява і павутиння в руїні, якою обернувся недавній храм, – а був чистий, мов зірка.

Шікрятов, кинувши на приведеного, доповів:

– Осьде він!

– Як звуть? – удає неуважність Отроходін.

Хлібороб подумав: відомо ж вам, кого взяли. Помовчу.

– Тебе питаю, як звуть? – раптом закричав, аж прибагрів, Отроходін.

Мовчить селянин, коли допитувач пронизує зором крізь крижанисті стекла окулярів. Знов стали насупроти і зітнулись поглядами на звуженій життєвій смузі. Один помітно обрезкнув після останніх зборів. Але другий вимарнів – на свій кістяк; обличчя означувалося тільки череповими обрисами і темніла небрита борідка, ніби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сірістю віддавав, надмірно високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифозні. Очі побільшали і, здається, побілішали: стали зовсім сивасті і висвічували гіркоту душевну в пристиглому погляді.

Отроходін, що хотів криком тільки розбити мовчання, став відчувати, як нерви зриваються справді в гніві. Продовжуючи допит, відводить погляд на Шікрятова.

– Як його звуть?

– Звуть: Катранник Мирон, злісний підкуркульник; приховує предмети церкви, коли підлягають конфіскації і здачі державі.

– Он як! – протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість або приховати від власної думки. – Так він злісний…

Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій: як буде – так буде. «Хіба я злісний? – питає в думці. – Аж ніяк; мені однаково».

Вимовляючи «злісний», Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей. Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою. Тільки непевність була – як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк бистрий і второпний.

– Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.

– Хто свідок? – питає, для судового значення, Отроходін.

– Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катерина, та, що втекла, розказувала про Катранників. А бригадир бачив – чашу брала Катерина.

– Негайно здати чашу! – призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир при окопі. – В противному разі ти відповіси і сім’я з тобою.

– Його жінка з дітьми втекла, – повідомляє Шікрятов, – я сьогодні взнав.

– А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив сім’ю. Признавайся, де чаша!

Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і заперечливо головою відхитавши, – не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і принімів; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сім’ю.

Отроходін бачить і радіє в думці: «Індус розколюється! Натисну».

Тупотом набіг на селянина і закричав:

– Чого відхитуєшся! Де чаша?

Зрозумів тоді Катранник – стій мовчки і непорушно. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.

Знов викриком допитувач різав слух:

– Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.

Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку.

– Кажи, поки дійду до п’яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, одчислю п’ять і виб’ю душу з тебе, ну, я жду – кажи! Чого мовчиш?

Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача: лікті стукнули об підлогу.

Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина, – чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! краще – так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками.

Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.

– Розворуши! – звелів Шікрятову.

При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, – приніс Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а поливач метко вдарив ногою під ребра.