Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Дін з подивом дивився на мене, помічаючи, як змінюється вираз мого обличчя, і сам став серйознішим.

– Що сталося? Сподіваюся, ти не збиралася просити, щоб я тебе відпустив?

– Ні, не збиралася, – я замовкла. Не уявляю, як почати розмову про іншого хлопця з чоловіком, який так ревнує.

– Наталю?

Зібравшись з силами, я різко видихнула і сказала:

– Я хотіла б дізнатися, як почувається мій друг, – і навіть заплющила очі, очікуючи, що чоловік знову вибухне емоціями. Але секунди йшли, а вибуху не було. Обережно розплющивши очі, я побачила кам'яний вираз обличчя Діна, але жодних проявів агресії.

– Чому саме зараз? – лише запитав він.

– Я почула його голос і зрозуміла, що з ним щось не так. Я впевнена, що він у небезпеці.

– Як ти можеш відчути когось в іншому світі? – все ще спокійно запитав чоловік. Може, обійдеться цього разу, і він не розлютиться при згадці про іншого чоловіка?

– Не знаю, як. Але впевнена, що це правда. До того ж він теж відчув щось схоже, коли Кенді мало не прикінчила мене. Талія сказала, що він послав когось дізнатися, чи все зі мною гаразд.

– Чоловік, не родич, з яким ти маєш дуже сильний емоційний зв'язок, – тихо прокоментував Дін.

– Що?

– Олівія так пояснила твою спробу змотатися від мене через дзеркало, коли ми їздили за дівчиськом Артура.

– Так, зрозуміло.

– Чому ж він сам не прийшов дізнатися, якщо так хвилювався?

– Бо він у в'язниці, – відразу відповіла я. Якщо вже розмова відверта, то й приховувати нічого.

– Це для тебе так важливо?

– Так, для мене це дуже важливо. Дотепер Сашко був найближчою мені людиною.

– Сашко, значить, – задумливо сказав Дін, дивлячись на мене. Лише потім він усвідомив мої слова і замислено повторив: – Був... дотепер... Завтра я відвезу тебе до Олівії.

Я не могла повірити своїм вухам! Стояла, кліпаючи очима.

– Ти справді відвезеш мене до пророчиці? – прошепотіла я, вдивляючись в його обличчя. Чи це не жарт?

– Нато, ти сказала, що він просто друг. Я тобі вірю.

Сльози виступили на очах. Я сподівалася, що він хоча б вислухає мене. А те, що він відразу погодився допомогти, просто вразило.

Я підбігла, обняла Діна і міцно притиснулася до нього.

– Дякую.

Чоловіча рука ніжно провела по моїй спині.

– Сподіваюся, що потім не жалкуватиму про таке рішення, – сказав Кордевідіон тихим голосом, відсторонюючи мене. – У тебе вже є якісь плани на сьогодні?

Це був делікатний натяк на те, що мені завжди краще повідомляти про своє місцеперебування. Я оцінила, наскільки ввічливо це було сказано. І зовсім не проти, щоб він знав, де я буду.

– Я хотіла б забрати Морі, поки ви будете на переговорах з гномами.

– У Ронібура лише одна дочка? – запитав Дін.

– Ні, – я посміхнулася, згадавши маленьких гномок. – Їх сім.

Дін здивовано подивився на мене.

– А чому ти думаєш, що це саме Морі?

– Я не думаю, я впевнена, що це вона. Ось побачиш! Куди підемо, точно не знаю. Уточни у Террі. Куди вона поведе, туди й підемо. Що я можу подарувати Ронібуру та його родині?

– Що вважаєш за потрібне. Ти краще знаєш, що їм підійде. З вождем прибули ще два радники. Можеш обрати щось і для них.

– А якщо я підберу щось занадто дороге? Я ще не знаю, що тут цінується більше, а що менше.

Я для себе вирішила, що варто заповнити й цю прогалину в знаннях. До речі, не впевнена, що саме прикраси порадують Фанні. Можливо, їй більше сподобається якийсь посуд чи спеції.

– Можеш взяти з собою економку чи скарбника.

– Ой, дякую! Якраз поведу дитину на екскурсію разом зі скарбником. До речі, ти знаєш, що в мене було величезне бажання чим-небудь тебе тріснути? Та якомога болючіше! За те, що ти підкинув мені його вихованця. Цей нахабний щур ще й лапою біля скроні крутив! А потім взагалі знепритомнів!

Дін зобразив серйозний вигляд і прикинувся ображеним.

– Маленька, я ж був поруч. Як я міг тобі його підкинути?

– Не треба удавати ображену невинність. Твій кістлявий слуга готовий на все для тебе.

– А для тебе – твоя кістлява служниця.

– То чому вона бігає до тебе скаржитися на мене, якщо заради мене готова на все?

– Наталю, вона ж справді старається для тебе!

– Та знаю я, зміцнивши серце, погоджуюсь з Його Величністю. Террі – це взагалі щось незбагненне.

Дін підійшов до ліжка і потягнув за шнурок для виклику слуги.

– Так, Ваша Величність? – покоївка з'явилася у дверях.

– Ти не знаєш, де Мерід? – запитав король.

– Знаю, він у коридорі стоїть, – відповіла служниця.

– Скажи, хай іде в мій кабінет.

– Зараз зроблю, – черепушка в чепчику сховалася за зачиненими дверима.

Кордевідіон повернувся до мене.

– Наталю, підемо на обід? А то піддані забудуть, як виглядає королева, – пожартував Дін.

– Звісно, підемо, бо піддані ще й короля забудуть, – відповіла я не залишаючись у боргу.

Пролунав стукіт у двері.

– Гаразд, королівські справи кличуть, – Кордевідіон Тарлійський важко зітхнув і попрямував до дверей. Вже звідти сказав: – Приходьте до кабінету, коли Террі тебе одягне. Я дам розпорядження, щоб гномів туди провели. Там і забереш дівчинку.

Через пів години ми з Террі вже стояли біля кабінету. Вона відчинила двері, вклонилася і відійшла, пропускаючи мене всередину.

Переговори ще не почалися. Усі чотири гноми, включаючи маленьку дівчинку, сиділи на дивані. Було видно, що дитині тут некомфортно. Господар палацу – великий суворий чоловік – вселяв їй страх. Вона міцно притискалася до батька.

Дін стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Виглядало, що чекали лише на мене.

Не встигла я зайти, як Морі зіскочила на підлогу і побігла до мене.

– Наталю! – вигукнула гномочка з блиском в очах. – Яка ти гарна!

Я підхопила малечу на руки й легенько підкинула: