Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Очі княгині зволожилися, вона витерла їх краєм накидки та рушила геть від роззяв. Вона так хвилювалася, щоб Міхай не погубив її родину, що заради них погодилася вийти за нього заміж, а вони, не вдячні, її поховали або відреклися, замість того, щоб шукати! Думки у голові не вкладалися. Розсердившись княгиня мчить геть із гертрунського повіту. Сльози душать, каптур що прикривав чоло злітає й довге волосся майорить від теплого вітру. Вона переконана, що їй більше не місце у Гертруні. Батько зробив вибір того святкового вечора, програвши її долю в карти, а тепер вдруге зробив вибір, подумки поховав або віддав Міхаю, не важливо. Він її зрікся!

Лізетт зупиняється на кордоні між повітом та вахнарськими землями, наостанок журно кричить у порожнечу. Біль у грудях переповнився, розлився, і якби вона не виплеснула ці страждання назовні, просто б вибухнула від шквалу емоцій. Крики ті схожі на спалахи грози, що розривала небо. Налетіла злива, але то не вона, а сльози відчаю. На західні землі Лізетт повернулася до опівночі змокла до нитки. Буря, що почалася від часу її емоційного спорожнення, не згасала. Княгиня ледве сповзла з Люція, віддала овід конюху й схиливши голову до землі, почовпла до палат.
  — Княгиня! – схвильовано, однак, радісно вигукнула Тільда, підбігла до неї, стягуючи з пані мокру накидку. — Де ж ви були? Князь повернувся раніше, а як дізнався про вас, став сам не свій, послав вартових, а потім вас вирушив шукати. Він так гнівався! Що з вами сталося? Ви заблукали?
  — Так, заблукала, але все гаразд. Відправте гінця, нехай князь повертається назад. – Лізетт сховала червоні від сліз очі. — Я піду відпочивати у покої, дуже втомилася.
  — Спочатку вам би зігрітися, пані. Ви ж вся холодна! Ходімо зі мною, люба моя, зігрію вас у чані з відваром трав, доки ви не захворіли.
Лізетт йти не хотілося, але Тільда ​​наполегливо потягла її за собою в купальню. Ароматна пара охопила розігріті стіни й піднялася до стелі. Княгиня обм'якла в тепідарії, блаженно прикривши набряклі від плачу повіки. Так вона пролежала близько години, ту ідилію порушив різкий шум за стінами купальні, а потім двері зовсім відчинилися й грюкнули. Розлючений князь Міхай стояв у проході, з його плечей і обличчя стікали холодні краплі дощу, він важко дихав.
  — Вийди! – гаркнув Тільді, вклонившись служниця швидко покинула купальню.
Міхай спостерігав за розслабленою дружиною у чані, й відкинувши на підлогу мантію, він ступив до Лізетт та безцеремонно схопив її за тендітні плечі, силоміць піднімаючи з гарячої води.
  — Де ти була? – зашипів їй в лице.
Лізетт повисла в міцному захваті чоловіка, її ноги не торкалися підлоги. Жар виходив з її тіла від холодного дотику князя.
  — Міхай, прошу, не гнівайся, я ж повернулася до тебе. Хотіла батька навідати. – Лізетт відповіла чесно й поклала долоні на плечі князя, впевнено тримаючись за нього.
  — Я ж попереджав, щоб не покидала земель. Ти вкотре мене не послухалася, Лізетт. Що з того вийшло?

— Та нічого доброго. – Вона схилила голову до нього на груди, ховаючи сльози на очах. — Ліпше б я не їздила до Гертруна.
У Лізетт виникло бажання відчути себе потрібною, що вона, нарешті, не сам на сам зі своїми неприємностями. Якщо їй судилося бути дружиною князя за волею батька, очевидно, що вона повинна змиритися з цією долею. «Гнів на батька говорить у мені… Я була такою наївною! За що мені це випробування?!» Міхай здивовано скинув брови вдивляючись у мінливі емоції на її лиці. Вона не брехала, поїздка до барона виявилася не тим, що Лізетт очікувала. Князь притис її до себе з розумінням та розцілував у щоки, губи та схаменувся тільки коли відчув, як вона тремтить.
  — Змерзла, люба, – повернув її до чана. — Він прогнав тебе?
  — Гірше, – зітхнула дівчина. — Він майже мене не шукав. Я не розумію, чому? Чому батько не боровся з тобою за свою дитину? Уяви, що у тебе є донька, ти її б полишив? Скажи, Міхай? Га?
  Куточки губ Міхая напружено натяглися:
  — Ні, долю своєї доні я б нізащо не програв у карти. Збагни, що барона, перш за все, лякає страх переді мною. Він не воїн, битися не стане. Йому відомо, що ти потрапила в халепу, а я вдало знайшов тебе, але барон не наважився ступити на мої землі. Для нього ліпше тебе віддати, борг, аби не воювати зі мною.
  — Чому я?..
Князь присів на бортик чана, розплутуючи волосся дружини, воно сплуталося від вітру та дощу.
  — Ти – моя доля, радістко. Я вперше побачив тебе неподалік моїх володінь минулої осені, глянув й пробило мене струмом, що, ось та, яку я шукав роками: відважна, кмітлива й непокірна, часом наївна та серце твоє надто чуйне, вразливе, як у твоєї матері.
Лізетт насторожено зиркнула на Міхая:
  — Ти щось чув про мою матір?
  — У земель є вуха, тобі про те відомо.
  — Розкажи мені… – стала упрошувати. — Ну, будь ласка, Міхай, ну хто вона? Чи жива ще?
  — Жива, звичайно. Пізніше про неї поговоримо, – князь промив милом кінці її волосся від пилу та дістався маківки.
  — Я сімнадцять років жду про неї розмов. Батько мовчав. При дворі мовчали. Називали байстрючкою, але мовчали. Тепер ти замість них мене катуєш обітницями.
Міхай люблячи поцілував дружину в чоло.
  — Ти ще не зміцніла, люба.
  — Нога давно пройшла. До речі, ти помітив? Я покинула Вахнархію і нога мене не турбувала. Отже, я не збрехала!
  — Помітив-помітив, тільки, серденько, я не про те. Ти не зміцніла для правди про матір, а втім, обов'язково дізнаєшся, обіцяю.

Лізетт засмучено пірнула з головою під воду, затамувавши подих. Вона спостерігала під водою за розпливчастим силуетом чоловіка, розмірковуючи, якби справді вона загинула весняної ночі в яру та Міхай її не знайшов, кому з них двох (батькові чи їй) стало б жити легше?