Читати книгу - "Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора, Юліана Чава"

– Дякую!

– Немає за що! Одужуйте! – відповіла жінка, а потім, йдучи, кинула: – Ваш хлопець – молодець.

Робити мені було нічого, тому я стала роздивлятися все навкруги. Тут були подвійні двері, в яких до половини було вставлене затемнене скло з якимось візерунком. Кімната мала доволі високу стелю. У кутку стояло кілька тумбочок, у яких було по три ящики, а на них – багато різноманітних прозорих і темно-коричневих баночок, тюбиків і бинтів. Над ними висіло велике дзеркало. Моє ліжко стояло трохи віддалік від усіх інших і закривалося білою з блакитним квітчастим візерунком шторою з усіх сторін.

Раптом, до мене підійшло двоє чоловіків у білих халатах.

– Ваша світлосте, вже час полікувати Вашу рану, – промовив один з них, підставив стілець до мого ліжка, поставив руку над моєї раною, і я відчула знайоме тепло, як і тоді, коли Джессі заліковувала рану на моїй шиї.

– Готово, Ваша світлосте. Не залишилося ні сліду, – сказав чоловік і встав зі свого місця.

– Але про всяк випадок пийте ось ці таблетки один раз вдень по одній штуці, – доповнив інший чоловік, що весь цей час стояв і споглядав, як чарують над моєю раною.

– Дякую! – відповіла я.

– Одужуйте! – чоловіки залишили мене і пішли до інших пацієнтів.

Не знаю, скільки я так пролежала, але, напевно, довгенько, якщо навіть встигла задрімати. Розбудив мене гучний вибух, а за ним загуркотіли ще кілька менших, але так само страшних. Я схопилася з ліжка і прямо у піжамі побігла до виходу з палати. Швидко побігла коридором, оминаючи на своєму шляху стривожених лікарів і пацієнтів. Хтось позаду гукав, щоб я зупинилась і кинувся в біг за мною, але вже нічого не могло мене зупинити. Якщо з Джульєном щось трапиться, я цього собі ніколи не пробачу. Нарешті я дісталася до дверей виходу, відчинила їх, вибігла і застигла на сходах.

Небо замість світло-блакитного, приємного для ока відтінку, перетворилося на багатокольорову пляму з дрібними білими зірками. Одна частина неба мала зелене забарвлення, інша – темно-синє, ще інша брунатно-червоне, четверта – яскраво-жовте, п’ята – помаранчеве, а ще одна частина була фіолетовою. Тепер на цьому новому небі сяяло велике червоне сонце, яке оберталося разом з великим чорним місяцем-молодиком.

Усе навколо потьмарило свої кольори і, порівняно з яскравим небом, виглядало зовсім бляклим і майже сірим.

– Юна леді! Юна леді! Ви куди це зібралася? Ваша світлосте, прошу Вас, поверніться до своєї палати, – промовила медсестра за спиною. – Ходімте, я Вас проведу. Ми маємо прослідкувати, щоб рана не відновилась. Ходіть, ходіть, – вона повела мене знову до кімнати, а коли ми прийшли і медсестра переконалася, що я лягла в ліжко, пішла з палати, кинувши через плече: – Через пів години до Вас прийде лікар, і лише потім Ви зможете покинути лікарню.

У безвиході я лежала на ліжку і свердлила стелю твердим поглядом, поки серце краялося від хвилювань і поганих передчуттів.

– Думала, що зможеш заховатися у лікарні? На цьому світі немає жодного місця, де я б тебе не знайшла, – я почула кам’яний жіночий голос, який був до болю знайомий мені.

– Ценізія?! – в розпачі скрикнула я і сіла на ліжко. Відразу ж поглянула на тих чарівників, з якими була у палаті. На їхніх обличчях зависли вирази страху і стривоженості, але ніхто з них не рухався і нічого не говорив. Придивившись, я помітила, що навколо них літають малесенькі білі сніжинки.

– Ви заморозили їх?! – закричала я, звернувши увагу відьми на чоловіків.

– Так. Той що? Вони мені лише заважатимуть. Мені потрібна ти, – вона почала повільним розміреним кроком наближатись до мене.

Раптом, відьма різко зупинилася, немов заціпеніла, а потім впала на підлогу непритомна. Виявляється, мій амулет спрацював, і за спиною королеви Ценізії з'явився Джульєн.

– Діано! Як ти? З тобою все в порядку? – хлопець кинувся до мене.

– Так, ти встиг саме вчасно.

– Як же я злякався за тебе, – відповів він і ніжно пригорнув мене до себе.

– А що з відьмою? – запитала я, вивільнившись з хлопчачих обіймів.

– Вона непритомна, я зачарував її. Але це лише на деякий час, поки не прибуде підмога чарівників. До речі, твоя рана вже загоїлася?

– Так.

– Це добре. Потрібно повідомити чарівників і короля про те, що головну відьму нейтралізовано. Зачекай-но тут, – Джульєн підійшов до чарівників, які були досі заморожені, провів рукою над ними, і ті одразу ж ожили.

– О, Ваша світлосте, дякуємо Вам! – промовив один з чарівників.

– Панове, прошу, догляньте, будь ласка, аби з цією дівчинкою нічого не трапилося, поки мене не буде.

– Звісно, Ваша світлосте.

– Я скоро повернуся, – звернувся до мене чарівник-дракон і знову зник, але тепер вже разом з відьмою. Так, він ніколи не зміниться...

До кімнати увійшов лікар – один з тих, хто вже лікував мене.

– Шановна пацієнтко, як Ваше самопочуття? – промовив він. – Немає ніяких побічних ефектів?

– Здається, ні. Тільки голова ще трохи паморочиться.

– Це нормально після цілющої магії. Що ж, ніяких слідів від рани не залишилося, тому, думаю, Ви можете бути вільною.

– Дякую!

Лікар став оглядати двох інших своїх пацієнтів. Тим часом у кімнаті з'явився Джульєн.

– Як ти себе почуваєш? – він звернувся до мене.

– Вже все добре, – відповіла я.

– Тоді, ходімо, моя королево. Нас вже всі чекають, – сказав він, махнув рукою, і на мені опинилася розкішна сукня вишневого кольору, розшита дрібними діамантиками, а виріз прикрашало мереживо та золотий ланцюжок із такою ж трояндою, як на моїй каблучці, – хлопець взяв мене за руку, я знову заплющила очі, і ми опинилися у королівському палаці.