Читати книгу - "Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф"

Полуденне сонце вже потрохи хилилось до горизонту, приємно зігріваючи в своїх променях живі тіла. У них ще був час до перших сутінок, але внутрішнє чуття підказувало – треба поспішати.

Інакше розвідники ризикували натрапити на щось, що значно відрізнялося від звичайної нечисті. Просте завдання з перепонами ризикувало вилитись в дещо серйозніше.

І поки треновані коні обох розвідниць стрімголов мчали до залоги повз найбільше місто півночі – Грон, на південь вирушив передовий загін штурмовиків.

Це були професійні солдати, на яких будувалася репутація Роросу, як країни воїнів. Чимало союзницьких держав бажали отримати бодай один такий загін з п'ятнадцяти чоловік, вартий цілої армії. Проте, в наймаці штурмовики йшли рідко.

Ось і зараз, одна з кращих команд рухалася до моря, де згодом розпечнеться запеклий бій з піратами. Останні надто вже часто нападали на гружені судна, відбираючи провізію з інших країн та грабуючи прибережні села.

Не те щоб військову верхівку справді надто хвилювали морські бандити. Скоріше, генеральна старшина демонструвала власне, несерйозне ставлення до титанів Ос, аби не розганяти паніку в народі. Все ж, зараз бунт був більшою загрозою, аніж невідомі створіння.

Але й залишити все ось так, після вбивства генерал-поручника, армія не могла. Саме тому, щойно проблема з піратами буде вирішена, загін штурмовиків мав би атакувати титанів. Тож поки що офіцери покладали надії на Івора з його новою командою – воювати з ворогом, про якого майже не було інформації, було складно.

– Коли прибуває судно? – гукнув один зі смертників. Так штурмовиків називали в народі – ці підрозділи найчастіше йшли на смерть, примудряючись вибиратись живими з самого пекла.

– За сорок хвилин, – відповів Велет Переяр, уважно вглядаючись в далекі тіні кораблів. – Доберемося на човнах до краю фіорда* на сході, там і зустрінемо торгівельне судно разом з піратами. В бухту вони точно не зайдуть.

– Там ж мілина, думаєш, вони полізуть саме туди? – з сумнівом простягнув кучерявий брюнет в простій, чорній формі без нашивок та будь-яких позначок. Вона складалася з обтислої водолазки з довгими рукавами та зручних штанів. Талії більшості штурмовиків були підперезані шкіряними ременями, до яких кріпилися артефакти та зброя.

– Звісно, – гмикнув Велет, піднявши на чоло широкі, захисні окуляри. Завдяки дорогим лінзам вони дозволяли знаходити живих людей на великій відстані та збільшувати зображення за бажанням власника. – Біля затоки не така висока маневреність для грузових суден, тож саме там пірати матимуть виграшні позиції. Можемо вигрузитися на скелях і атакувати до того, як вони встигнуть зійти на берег.

– Згоден, – кивнув інший штурмовик – засмаглий брюнет, значно ширший в плечах за решту товаришів. Капітан Олесь Іриней видихнув останній клубок густого диму та загасив недопалок цигарки. – Гарний план, Переяре. До того ж, десь біля фіорду мають бути печери, в яких оселилися ці сміливці. У звітах сказано, що вони нападають, переважно, на рибальських човнах, підпливаючи зі сліпих зон. Але в цій місцевості часті шторми, тож одних човнів буде замало.

– Твоя правда, капітане, – кивнула висока дівчина з цупким поглядом карих очей та дещо грубими рисами обличчя. Світле, майже білосніжне волосся ледь досягало плечей, а на обох зап'ястях Євстахія Омелян носила магічні браслети, що слугували накопичувачами. В бою така незвичайна зброя слугувала чималим підсиленням для її атак, не виснажуючи резерв. – Але нам доведеться поспішити – менш ніж за тридцять хвилин буде шторм.

– Ти впевнена? – з помітним сумнівом запитав Олесь, поглянувши на чисте небо.

– Так, судно як раз підбереться до фіорду, але така затримка доволі дивна. Зазвичай вони уважні до погоди.

– Можливо, щось пішло не за планом, – зітхнув капітан Іриней. – Гаразд, вирушаємо. Двоє залишуться тут, слідкуйте за бухтою. Можливо помітите підозрілі судна чи дрібні човни. Інші зі мною до фіорда, потопимо нахаб і відпочивати.

– В полон беремо?

– На який біс? Вони все одно корисного не скажуть. А головне судно і так знайдемо. Проте, я досі не впевнений, що це справді пірати. Більше схоже на місцевих, якщо незареєстрований корабель досі жодного разу не помітила морська варта.

– Тоді краще перестрахуватися, – відгукнувся Велет, прибравши світло-русі пасма з чола. – Думаю, з полоненими ми швидше розберемося, пірати це чи ні.

– Ну, тоді ти й займись цим. Все, за весла і по човнах.

Втомлено зітхнувши, Переяр не став сперечатися. Сам запропонував – самому й виконувати.

Парубок мимохідь кинув погляд на неспокійні хвилі, що набігали на скелястий берег, розглядаючи власну тінь. Ще нещодавно вона такою не була. Він знав, що якби не втручання випадкової незнайомки, ходити б йому напівведмедем ще довго.

Зіткнення з титаном Кальк не минуло безслідно. Так, він позбувся мутацій, але те, що відбувалося з його тілом в ті декілька днів, забути було складно. Він справді почувався твариною, ніби титан змогла поєднати не просто частини тіла – вона з'єднала дві істоти в одній плоті.

Але де його могла зустріти та дівчина, Вієм? Ще й знати, як боротися з цією силою?

Велета не відпускало дивне відчуття, ніби його рятівниця могла знати про Ос значно більше. І при цьому, зовсім не бажала привертати до себе увагу. Чи була вона ворожою шпигункою? Переяр мав чималі сумніви стосовно цього. Шпигун не підставлявся б так, аби допомогти випадковому солдату.

– Треба буде знайти її, – зітхнув штурмовик, так нічого й не вирішивши. Підтягнувши весла, Велет спрямував ніс човна на схід, досі роздумуючи над дивним знайомством в лазареті.

Щойно його відпустили після численних лікарських перевірок, Переяр мав відзвітувати старшині, тож шукати дівчину часу не було. А розпитати одразу він і не подумав – голова була зайнята зовсім іншим. Та й потім, посеред ночі, їх одразу спрямували на південь – розбиратися з піратами.

Рибальський човен вправно оминав рифи на шляху до східної скелі, обіцяючи доставити смертників вчасно. Погода все ще була ясною, але з моря вже тягнулися густі, темні хмари.