Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Ніка

Я прокидаюся від теплого відчуття. Спершу не одразу розумію, що відбувається, але потім повільно усвідомлюю: я лежу в Іванових обіймах. Його рука важко лежить на моїй талії, а груди рівномірно піднімаються й опускаються під моєю щокою.

Серце починає гучно стукати. Я завмираю, боюся поворухнутися, щоб не розбудити його. В голові хаос – вчорашня ніч була… приголомшливою. Пристрасть, жар, його руки, його губи – усе це було справжнім, надто справжнім.

Я обережно піднімаю голову. Його обличчя спокійне, губи трохи прочинені, вії відкидають легку тінь на шкіру. Виглядає… таким розслабленим, таким довірливим. Щось у мене всередині стискається.

Я не можу тут залишатися.

Обережно забираю його руку зі своєї талії та зводжусь на лікті. Ковдра сповзає, відкриваючи моє оголене тіло, і я швидко шукаю поглядом свій одяг.

Тільки-но починаю збирати його з підлоги, як чую хриплий голос:

— Ти що, тікаєш?

Я завмираю. Чорт.

Повільно повертаю голову. Він дивиться на мене з сонною усмішкою, його очі ледь розплющені, але в них уже є щось хитре, зацікавлене.

— Я… ні. Просто… сніданок. Треба зробити сніданок.

Іван ліниво потягується, знову провокативно оголюючи груди.

— Ага, а я думав, ти намагаєшся втекти, поки я сплю.

— Ні! – випалюю занадто швидко.

Він сміється, і я злюся ще більше.

— Я просто хотіла…

— Ніка.

Мій голос застигає в горлі, коли він сідає, нахиляється вперед і притягує мене назад до ліжка. Його погляд м’який, теплий, і від цього ще більше хочеться втекти.

— Залишся.

Я мовчу. Чи варто? Я ж не планувала…

Він легенько ковзає пальцями по моїй щоці, торкається волосся.

— Просто ще трохи.

Я не можу сказати «ні».

Замість того, щоб піти, зітхаю й повертаюся в ліжко.

---

Через півгодини, вже вдягнувши його футболку, я заходжу до кімнати з двома чашками кави. Він відкидається на подушки, дивиться на мене уважно.

— Що це?

— Кава.

Він бере чашку, вдивляється в неї, а потім у мене.

— Я міг би звикнути до такого ранку.

Я посміхаюся, але всередині мене починає наростати дивне відчуття.

Що це між нами? Що тепер?

Я не знаю. Але мені страшно, що це щось більше, ніж просто одна ніч.

Іван

Я тільки починаю насолоджуватися ранком, коли у двері хтось починає грюкати, ніби збирається вибити їх ногою.

— Блін, хто це ще зранку?! — бурмочу, ліниво потягуючись.

Ніка, яка ще хвилину тому мирно пила каву, завмирає.

— Ти когось чекаєш?!

Я хмикаю.

— О дев'ятій ранку? Звісно, у мене тут розклад на ранкові візити.

Грюкіт стає ще гучнішим.

— Іваааан! Я знаю, що ти там! Відкривай, поки я не…

Я закочую очі.

— Це Дмитро.

Ніка округлює очі.

— Чорт!

І перш ніж я встигаю щось сказати, вона буквально вилітає з ліжка та мчить до ванної.

Я голосно зітхаю, беручи милиці, і повільно прямую до дверей.

Відчиняю їх, і переді мною з’являється Дмитро — розпатланий, у спортивному костюмі, із кавою в руці.

— О, нарешті! Я вже думав, що тобі знову потрібен лікар після того, як ти не відповідав.

— За що така честь? — запитую я, відступаючи назад, щоб впустити його.

— Та так, забіг провідати друга-інваліда, — підколює він, проходячи в квартиру. — А що ти, до речі, робив, що так довго не відчиняв?

— Та нічого особливого, — кажу, усміхаючись.

Аж тут із ванної лунає глухий стукіт, і в наступну секунду щось падає на підлогу.

Я навіть не встигаю запитати, що там сталося, бо двері ванної… повільно відчиняються.

А в проході стоїть Ніка. У МОЇЙ футболці, із розгубленим виразом обличчя, явно не очікуючи, що двері вирішать здати її з потрохами.

І прямо навпроти неї — ошелешений Дмитро.

Кілька секунд мовчання.

Я дивлюся на Дмитра.

Дмитро дивиться на Ніку.

Ніка дивиться на підлогу, ніби планує провалитися під землю.

— Е-е-е… — нарешті видає Дмитро, переводячи погляд на мене. — Ви тут що, вдвох?..

Я не можу втримати посмішку.

— Ну… не сам же я її футболку одягнув.

Ніка стискає кулаки, явно на межі того, щоб мене вбити.

Дмитро переводить погляд на неї, потім знову на мене й нарешті розуміє ситуацію.

Його обличчя розтягується в широкій усмішці.

— А-а-а, то ось чому ти так довго не відкривав.

Ніка хапає найближчий рушник і ховається за ним, хоч це не дуже допомагає.

— Я... просто... каву принесла!

Дмитро вибухає сміхом.

— Ну так, каву, ага. Дуже гарячу, судячи з усього.

Я теж ледве стримую сміх, дивлячись, як Ніка заливається рум’янцем.

Вона ховає обличчя в долонях.

— Іване, я тебе ненавиджу.

— Та ну, хіба можна так зранку? — кажу, грайливо підморгуючи їй.

Дмитро регоче.

— Я бачу, вам явно є чим зайнятися, тож не буду заважати.

Він вже розвертається до виходу, але ще кидає через плече:

— До речі, класна футболка, Ніко. Дуже личить.

Двері зачиняються.

Ніка глибоко зітхає, а потім повільно повертається до мене.

Її погляд небезпечний.

— Ти труп.

Я лише сміюся.

— Якби ти бачила своє обличчя!

— Ох, ти ще заплатиш за це…

Я посміхаюся ще ширше.

— Якщо це загроза, то мені навіть цікаво.