Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Ніка

Як тільки за Дмитром зачинилися двері, тиша заповнила простір. Іван хитро усміхався, ніби йому було смішно від усього, що сталося, а я відчувала, як жар від хвилювання ще не вщухає.

— Ну що, снідатимемо? — запитав він, опираючись на милиці та дивлячись на мене з насмішкуватим блиском в очах.

— Так, — відповіла я, хоч більше хотіла не їсти, а розібратися в думках.

Ми перейшли на кухню. Я зробила омлет і порізала хліб, а Іван налив ще кави. Відчувалася якась дивна легкість, ніби ми обоє хотіли уникнути головного питання. Але мовчати я не могла.

Я поклала виделку, зробила ковток кави та нарешті зважилася:

— Іване, — я подивилася прямо в його очі, — що це було?

Його легка усмішка повільно зникла. Він відставив чашку, переплів пальці рук і задумливо провів ними по підборіддю.

— Ти про що? — запитав він, ніби не розуміючи.

Я зітхнула.

— Про нас. Про цю ніч. Це щось значило для тебе, чи це просто… сталося?

Іван мовчав. Він наче зважував слова, не бажаючи ляпнути щось неправильне.

— Ніка… — почав він, нахилившись трохи вперед. — Якщо ти думаєш, що це було просто випадково… то ти не розумієш мене.

Моє серце калатало, але я змусила себе спокійно дивитися на нього.

— Тобто?

Він обережно потягнувся до моєї руки, кінчиками пальців торкнувшись зап’ястя.

— Тобто я хочу більше, — його голос був тихим, але впевненим.

Я відчула, як серце зробило перекид.

— А ти? — додав він, не відводячи погляду.

Я на секунду затримала подих. Вчора все було так спонтанно, а зараз… зараз я стояла на краю прірви й не знала, чи варто стрибати.

Іван

— А ти? — питаю її, не відводячи погляду.

Ніка завмирає. В її очах промайнула тінь вагання, і я майже фізично відчуваю, як у ній змагаються емоції. Вона хоче відповісти, але боїться сказати щось зайве.

Вчора все було легко. Ми дозволили собі те, чого обоє хотіли, без зайвих розмов. Але тепер... тепер усе інакше.

— Я... — вона запинається, опускає очі, ніби намагається знайти відповідь у своїй чашці кави.

Я не поспішаю. Дивлюся, як її пальці ковзають по краю чашки, як вона глибоко вдихає, збираючись із думками.

— Якщо ти не впевнена, то так і скажи, — м’яко додаю я, хоч у грудях щось ледь помітно стискається.

Вона піднімає на мене погляд.

— Я теж хочу більшого, — нарешті каже вона, і я відчуваю, як невидима напруга між нами спадає.

Тепло розливається по моїх грудях, і я не стримую усмішку.

— Ну, нарешті, — кажу я з полегшенням.

Ніка закочує очі, але я бачу, як кутики її губ піднімаються.

— Ти просто чекав, щоб я перша сказала, так?

— Ага. Хотів переконатися, що це не лише моя ініціатива, — я нахиляюся ближче, дивлюся їй прямо у вічі. — Але попереджаю, я тобі тепер так просто не дам відступити.

Вона хитає головою, усміхаючись, і робить ковток кави.

— Що ж, подивимося, хто з нас кого перехитрить, — жартує вона.

Я сміюся. Знаю, що тепер усе тільки починається.