Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

Наступні три тиждні після того ранку пролетіли як у тумані. Тільки не від болю чи ліків, а від Ніки.

Вона була всюди.

Готувала сніданки, навіть якщо я казав, що сам впораюся. Допомагала пересуватися, хоча я міг і сам, але не сперечався, бо тоді її руки опинялися на моїй талії, а її тіло – близько, аж занадто близько.

Вона стала моєю звичкою.

— Іване, а що тобі зробити? — Ніка стояла на кухні, крутила в руках чашку і вже вкотре намагалася мене нагодувати.

— Поцілунок, — відповідаю без тіні сумніву.

Вона підозріло примружується, але підходить і торкається губами моєї щоки.

— Не рахую, — хитаю головою.

— Ти просто користуєшся тим, що я тебе шкодую, — бурчить вона, але все ж цілує мене повноцінно.

І я, чорт забирай, розумію, що мені цього мало.

Наша рутина перетворилася на щось… наше.

Кожного ранку Ніка робила нам каву. Вона завжди брала собі з молоком, а мені – міцну, без цукру.

Ми дивилися серіали перед сном, навіть якщо наступного дня їй треба було рано вставати.

Гуляли вечорами – я на милицях, вона поруч.

Кожного разу, коли я починав грати роль «безпорадного травмованого», вона вдавала, що не ведеться, але, коли думала, що я не бачу, все одно турботливо підсовувала мені подушку чи вкривала пледом.

І я ловив себе на тому, що мені подобається це відчуття.

Що я більше не можу уявити свій день без неї.

Пристрасть була, як полум'я.

Ніка не відштовхувала мене, коли я притискав її до себе, навіть якщо знав, що не маю права вимагати більше.

Не відмовляла, коли мої пальці торкалися її шкіри, навіть якщо бурмотіла, що це погана ідея.

— Іване… — її голос тремтів, коли я ковзав губами по її шиї.

— Що? — питав я, усміхаючись.

— Ти… з переломом…

— Нічого страшного, впораюся.

І, здається, вона вірила.

Розмови, які змушували мене думати, що вона стає для мене більше, ніж просто дівчиною, з якою добре в ліжку.

Одного вечора ми сиділи на балконі, і Ніка задумливо розглядала зоряне небо.

— Про що ти думаєш? — запитав я, потягнувши її ближче.

— Що, можливо, усе це… доля, — тихо відповіла вона.

Я здивовано підняв брови.

— Ти віриш у таке?

— Раніше не вірила. Але після всього, що сталося між нами… — вона замовкла, ніби не хотіла сказати зайвого.

Я нахилився і тихо прошепотів біля її вуха:

— А якщо я скажу, що теж про це думав?

Вона подивилася на мене так, що в мене перехопило подих.

І в той момент я зрозумів: мені її мало.

Мало випадкових дотиків, поцілунків, ночей разом.

Я хочу всього.

Хочу її.