Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

А може, лікар сказав йому про мою вагітність? Ні, це неможливо. Я ж сама просила, щоб він не говорив, сказавши, що хочу влаштувати сюрприз. Звідки тоді ця холодність і гнів?

– Проходь і зачини за собою двері, – доволі грубо сказав Дем’ян, навіть не озирнувшись.

Я мовчки виконала його наказ. Двері за мною зачинилися з глухим стуком, і це чомусь прозвучало як вирок. Я підійшла до його робочого стола й зупинилася навпроти нього.

Дем’ян сидів, здавалося, занадто спокійно, але цей спокій був оманливим. Його пальці ритмічно постукували по краю стола, а очі дивилися прямо крізь мене, наче в них вже визріло рішення.

– Ти, мабуть, думаєш, чому я тебе покликав? – запитав він.

Зазвичай Дем’ян звертався до мене на ім’я. Але сьогодні… Сьогодні він ніби забув, як мене звати.

– Говоріть. Я уважно вас слухаю, – відповіла я спокійно, хоча всередині все стискалося.

Він на секунду затих, вивчаючи мене своїм холодним поглядом.

– Мова піде про нашу угоду. Я просив народити мені сина, – почав Дем’ян, дивлячись на мене з тим самим холодом у очах.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібратися з думками.

– Я вчора їздила до клініки. Мені зробили УЗД, і...

– Це не важливо, – різко перебив він. – Наша угода скасовується. Мені більше не потрібен син. Усі твої моральні та матеріальні збитки я готовий оплатити.

Моє серце ніби зупинилося. Слова не відразу знайшли дорогу до мого розуміння.

– Зачекайте... як це "не потрібен"? Ви думаєте, що може народитися дівчинка? – я намагалася втриматися від хвилювання, але голос усе одно затремтів.

Він нахилився вперед, упираючись ліктями в стіл, і вимовив:

– Я просто не планую заводити дітей. Вони мені не потрібні. Я не хочу ставати батьком ні для дівчинки, ні для хлопчика. Що не зрозуміло?

Я застигла, дивлячись на нього, ніби чуючи зовсім чужу людину, яку зовсім не знаю.

– Здається, мені все зрозуміло, – тихо сказала я, зупиняючи себе від зайвих емоцій. – Вам взагалі не потрібні діти.

– Саме так, – відповів він спокійно, наче ми говорили про якусь дрібницю.

Кілька секунд ми мовчали, і я намагалася вгамувати бурю всередині себе.

– Я можу повернутися до роботи? – запитала я, піднявши голову й зустрівшись із його поглядом.

– Так, – коротко відповів він, знову повертаючись до своїх паперів, наче наша розмова вже завершилася.

Я розвернулася й вийшла з кабінету, але, зачинивши за собою двері, зрозуміла, що в цей момент я назавжди зачинила своє серце для Дем’яна. В моєму житті і в житті нашої дитини йому немає місця. 

Через кілька хвилин я повернулася до його кабінету. Дем'ян підняв погляд від паперів, здивовано спостерігаючи, як я мовчки поклала банківську картку на його стіл.

– Я не витратила жодної копійки з вашої картки, – сказала я рівним, але холодним голосом. – Оскільки наша угода скасована, ваші гроші мені не потрібні, як і відшкодування моральних збитків.

Він нахмурився, але не одразу відповів.

– Лідо…

Я підняла руку, зупиняючи його. Дем’ян достатньо сказав. Навіть більше ніж я можу зрозуміти.

– Вибачте, мене чекає робота, – додала я, повертаючись до дверей, щоб вийти й більше ніколи сюди не повертатися.