Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Ви не праві, — промовила медсестра. — Андрій Іванович дуже гарна людина. А те, що похмурий увесь час — то у кожного є власні проблеми. Ви також зараз не надто весела.

— Трохи є, — згодилася пацієнтка.

— У нас взагалі усі лікарі нормальні, — гріх жалітися. І шеф постійно слідкує, щоб порядок був. А якщо інколи неприємні речі трапляються — то це з інших причин.

— З яких? — спробувала з’ясувати журналістка.

— А воно вам треба? — заперечила Женя. — Краще он книжку читайте.

— А як усе-таки треба? — наполягала Ольга.

— Тоді побалакайте з іншими хворими. Їм ніхто не забороняв говорити на будь-які теми. З перших вуст почуєте.

— А вам, тобто, заборонили…

— Та загалом ніхто не казав такого. Але я чула, чим ви тут займалися. Я ж у лікарні працюю, отже особа зацікавлена. А хворі, якщо їх тут кривдять, то так і скажуть.

— Бачу, вас проти мене налаштували, — зрозуміла Ольга. — Дарма ви так. У вас своя робота, у мене своя. Ви свою сумлінно виконуєте. От і я намагаюся.

— Сумлінно?! — вигукнула Женя, поставивши флакон зі спиртом на тумбу, — ну то напишіть, що я отримую зарплату, з якою вижити неможливо, а ще маю купляти робочу форму і «скидатися» на хабарі чиновникам та перевіряючим, які мало не щотижня тут швендяють! Напишіть, що обробляю гектар городу, щоб з голоду не вмерти! А ще напишіть, що, незважаючи на те, що працюю п'ятнадцять років у медицині і маю вищу категорію, якщо сама заслабну, мені на ліки не вистачить! Оце чому не напишете? Цікаве у вас уявлення про сумління!

Костогриз стурбовано зазирнув до палати. За ним увійшли Гайда, Щерба, Полянська та Лужний.

— Женю! Що за галас? — з порога накинувся завідувач. — Що відбувається?

— Пробачте, — втрутилася Ольга. — Це не пов’язано з моїм лікуванням. Просто сперечаємося на жіночі теми.

— А, зрозуміло, — кивнув головою Костогриз. — Як ваше самопочуття? Чи є претензії?

— Ви особисто прийшли поцікавитися? — здивувалася Ольга.

— Звісно. Є такий захід — обхід головного лікаря називається. Раз на тиждень. То ж прошу висловлюватись.

— Та ні, немає, — зітхнула Ольга. — Усе гаразд. Дякую.

— От і добре, — зрадів той. — Занотуйте це, Андрію Івановичу, у щоденнику. Лікування проходить нормально?

— На диво, — відповів Щерба.

— Ну, я, припустимо, не здивований. Одужуйте.

Та пацієнтка їх затримала:

— Григорію Віталійовичу! Будь ласка, ще хвилину. Я… — вона зібралася з духом, — хотіла б перед вами вибачитись. Чисто по-людськи. І перед вами, Вадиме Борисовичу. Не формально, як тоді у приймальні, а по-справжньому. Мені справді неприємно, що так сталося, хоча на те були свої причини. Не важить, що ви далі будете про мене думати, я прошу вибачення. І щиро вам дякую.

— Приємно чути, — сухо промовив Костогриз. — Добре, якщо дійсно по-справжньому.

— Дійсно, — завірила Ольга. — Розумію, від вибачень ваша антипатія до мене не зникне, але спробуйте і ви мене зрозуміти. Ваша праця пов’язана з конкретними зусиллями зробити комусь добре. А моя, хоч як би сумлінно я до неї ставилася, пов’язана зі складними взаємовідносинами людей у суспільстві. І якщо мені вдається зробити комусь добре, інша сторона обов’язково буде незадоволена. Іноді дуже важко визначитися, хто на що заслуговує. Журналісти також люди і можуть помилятися.

— Ну, на відміну від наших помилок, ваші не так важко виправити, — зауважила Полянська.

— Правда ваша, Інно Сергіївно, — зауважив головлікар і повернувся до Ольги. — От і виправляйте. Напишіть, як у випадковій смерті чиновника, що вирішив сховатися в лікарні від службових проблем, звинувачують медиків. Про нові вікна у корпусах, через які нас підозрюють у корупції. А ще про сфабриковану «епідемію» холери. А як зовсім не боїтеся нічого — то ще й про медичну реформу напишіть. Чи це не матеріал?

— Більш ніж… — зацікавлено промовила Ольга.

— Напишіть, — не міг зупинитися Костогриз, — що до реформи у лікарні був обладнаний реанімобіль, здатний транспортувати будь-якого хворого, а тепер, коли від’єднали «швидку допомогу», він належить зовсім іншій організації. Ось тут, поруч стоїть, а якщо треба тяжкохворого до обласної лікарні доправити, то повезе його дірявий УАЗ, який нічим не обладнаний і об кожну яму перечіпається, а реанімобіль стоятиме, бо ми вже не можемо його використовувати.

— А про скарби? — спробувала знизити напругу Полянська. — Наші корпуси ще хрестоносці у середні віки будували як монастир і скарби тут століттями шукають усі охочі.

— А от це вже вибачте, Інно Сергіївно! — замахав руками головлікар. — Від вас такого не чекав! Ні, шановна Ольго, це надто банально. Одужуйте!

Усі залишили палату, крім Жені, яка досі так і не зробила ін’єкцію.

— Женю, це що — правда?

— Що саме? — не зрозуміла медсестра.

— Ну, оце все, що казали. А особливо про пошуки скарбів.

— Звісно, — підтвердила медсестра. — Усе правда. І про скарби — також. А вам цікаво?

— Ще й як…

— Тоді я приведу когось із тих, хто справді може про це розповісти.

— Зробіть ласку, — промовила Ольга. — Схоже, я тут без роботи не залишусь.

У кабінеті сиділи двоє.

— То кажете, не виходить… — замислено промовив головлікар.

— Ніяк, — Валігура був категоричний. — У вдови Замриги жодних виходів на медичний інститут немає, тим паче на кафедру мікробіології.

Постукавши, увійшов Дегтяр.

— О! Про вовка промовка… — зрадів Костогриз. — Ми тут про вашу холеру.

— Та ця проблема наче як спільна, — не згодився той. — Якщо розібратися, вона взагалі нічого не варта, але згідно з інструкціями нам доведеться ще півроку ловити її привид не лише у ваших коридорах, а й по всьому місту. І перевірки щотижня. Моя служба вже паралізована!

— Ну, зі свого боку, я би не сказав, що проблеми не існує, — заперечив слідчий. — Наявний склад злочину. Принаймні, адміністративного, якщо той, хто це зробив, розумів, що мікроби безпечні. Тоді це жарт на кшталт «замінування». А якщо ні? Тоді кримінал.

— От і давайте розбиратися, — заохотив Костогриз. — Борисе Петровичу, вдова Замриги може мати якесь відношення до вашої служби?

— Начебто, ні, — знизав плечима Дегтяр, — а чому ти питаєш?

— Тому що саме після його смерті негаразди в лікарні почалися. А потім, щоб оце все організувати, треба розуміти вашу специфіку, знати що і як, щоб зуміти підкинути і отримати ефект.

— Усіх своїх я знаю. Вона до нас ніякого відношення не має. Точно.

— Тоді будемо шукати інших підозрюваних, — втрутився Валігура. — Хто не задоволений вашою політикою як головного лікаря? Хто підсидіти хоче?

— Відомо хто, — вигукнув Дегтяр. — Рябокінь. Спить і бачить себе головним.

— Можливо… — завагався Костогриз. — А, до речі, донька його у медичному вчиться. От