Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Ноель зайшов слідом… і втупився в Дейрона, що вже сидів усередині.

Я зручно вмостилася на лавці карети, акуратно розправляючи спідницю. Дивно, що я взагалі змогла сісти. Якби довелося одягнути те рожеве непорозуміння, що приїхало в коробці, мене б, мабуть, довелося втискати ломом.

Ноель і Дейрон змушені були сісти разом. Вони неохоче розділили лавку, і, судячи з їхніх виразів, ніхто з них не був у захваті.

Я підняла очі – і зустріла здивований погляд Дейрона. Його губи ледь розкрилися, наче він хотів щось сказати, але не знайшов слів.

— З тобою все гаразд? — підняла я брову.

Він кліпнув, провів долонею по волоссю, хрипко вдихнув і нарешті випалив:

— Ти… приголомшлива.

Я встигла лише усміхнутися, коли Ноель спокійно нахилився вперед:

— Ти справді чудово виглядаєш, Алміро. Хоча це не дивно. Тобі пасує все.

Мої губи ледь смикнулися. Дейрон ошелешено глянув на нього.

— Повторюєш, бо сам не додумався сказати?!

— Я помітив це, ще в її кімнаті, — знизав плечима Ноель.

Дейрон підозріло примружився:

— Якого лисого дракона ти взагалі пускаєш до себе в кімнату аби кого?

— Я нікого не пускаю, він сам зайшов. І, зауваж, через двері, — відповіла я.

— То ти лазив до неї через вікно?! — підозріло вигукнув Ноель.

Я лише зітхнула й відкинулася на спинку лавки, поки вони почали сваритися. Спершу Дейрон виглядав обуреним, але згодом почав явно отримувати задоволення від суперечки. А от Ноель… Навпаки, що більше він намагався зберігати спокій, то більше його розпалювало.

Раптом карета різко смикнулася. Я похитнулася вперед, а Дейрон, який у запалі сперечався з Ноелем, мало не полетів йому на коліна.

— Що за… — почав він, коли карета остаточно завмерла.

Візник прочинив дверцята й кинув на нас невдоволений погляд.

— Колесо зламалося. Пасок порвався.

Я визирнула надвір. Навколо височів густий ліс, а між гіллям вже просочувалися перші бліді відблиски світанку.

— І що тепер? — запитала я.

— Я піду в сусіднє поселення, — відповів візник. — Там, може, знайду новий пасок. Це недалеко, але вам доведеться зачекати тут.

— Самим? — Дейрон насторожено глянув на дерева, що химерно похитувалися у передсвітанковій імлі.

— Зі мною ж їде два відважні дракони, — піддражнила я, переводячи погляд з нього на Ноеля.

Ноель кивнув:

— Не хвилюйся. Якщо що — захищу.

— Ха! — пирхнув Дейрон. — Себе захисти, принце!

Візник лише зітхнув і рушив геть. Я зручно вмостилася, чекаючи, чим ще встигнуть повеселити мене ці двоє.

Повітря ставало прохолодним. Візник усе не повертався. Карета виявилася не надто зручним місцем… а ще мені треба було вийти.

Я обережно зістрибнула на землю й рушила вбік.

— Ти куди? — тут же насторожився Дейрон.

Я лише махнула рукою:

— Скоро повернуся.

— Давай я пройдуся з тобою! — одразу випалив він.

— І я, — спокійно додав Ноель, підводячись.

Я застигла, втупившись у них.

— Ви ж навіть не знаєте, куди я йду.

— Це неважливо. Може, й мені туди треба, — наполягав Дейрон.

Ноель лише схрестив руки на грудях, даючи зрозуміти, що сперечатися марно.

Я повільно вдихнула й, глянувши на них обох, ледь помітно посміхнулася.

— Упевнені?

— Авжеж, — запевнив Дейрон.

— Гаразд, — я нахилила голову. — Я йду… в кущики.

Тиша.

Дейрон почухав потилицю:

— Тоді, мабуть… ми почекаємо тут.

— Як скажете, — я ледь стримала сміх і пішла геть.

Коли повернулася, візник саме щось розповідав:

— …немає як полагодити. Паска замінити нічим. Але можу запропонувати вам двох коней. Ви поїдете до замку, а там уже когось пришлете мені на допомогу.

Я глянула на Ноеля й Дейрона.

— Отже, коней лише два. З ким же я поїду?

Дейрон єхидно посміхнувся:

— Я принаймні довезу тебе цілою.

— А я не стану розпускати руки та жартувати, — спокійно відказав Ноель.

Я прикусила губу, вдаючи роздуми.

— Твоя взяла, — нарешті сказала й, за допомогою візника, сіла на коня до Ноеля.

За спиною почулося невдоволене бурчання Дейрона, і я ледь стримала посмішку.

Так епічно на день народження не приїхав ніхто.

Примітка:
Дякую за вашу увагу, книга дається мені не дуже легко, була би вдячна за ваш ❤️. Дякую за увагу