Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Міра 

На подвір’ї перед замком було безлюдно. Гості давно веселилися всередині. Ми в’їхали прямо на широке, викладене світлим каменем подвір’я, і майже одразу до нас підбігли слуги. Їхні вирази коливалися між легким здивуванням та неприхованою цікавістю.

— Що сталося? — запитав чоловік у лівреї, оглядаючи наших коней.

— Колесо карети зламалося, і візник лишився. Відправте когось з ременем й конями йому на допомогу, — пояснив Ноель, легко зіскакуючи на землю.

— І по-швидше привезіть подарунки для іменинниці, — додав Дейрон, спритно зіскочивши слідом. — Бо якщо їх загублять, я знайду винного.

Слуга шанобливо кивнув і жестом покликав кількох помічників, аби вони подбали про наших коней. Я спокійно прийняла допомогу, коли мене зсаджували, і, розправивши спідницю, зітхнула.

— Я тут вперше. Де свято?

— У великій залі, панно, — відповів один зі слуг. — Прошу за мною.

Ми рушили всередину, і з перших же кроків стало зрозуміло: сьогодні тут день народження маленької дівчинки.

Гарно підсвічені коридори вели до головної зали, двері якої були широко відчинені. Ми ще не встигли зайти, а святкова атмосфера вже вдарила в обличчя — шум, сміх, музика та запахи медових ласощів і запашних фруктів.

Всередині все було… розкішним. І рожевим.

Свічники, гірлянди, банти, стрічки — всюди панував цей солодкавий колір. По центру стояв гігантський торт, прикрашений витонченими завитками крему та блискітками, що відливали у світлі люстр.

Я помітила, як Дейрон скривився.

— Вражаюче, — глухо пробурмотів він.

— Авжеж, — погодився Ноель, підозріло вдивляючись у величезну конструкцію з бісквіту. — Якщо цей торт вибухне, я не здивуюсь.

Я вже хотіла засміятися, як раптом почулося дзвінке:

— Ви запізнилися!

Я ледь встигла роздивитися яскраво-рожеву кулю, що стрімко наближалася. Маленька Ліра, винуватиця свята, мчала до нас у своїй неймовірно пишній сукні, яка нагадувала велетенський зефір. На голові ж красувалася пухнаста корона з цифрою 10.

— Ви спізнилися! — повторила вона, ставлячи руки в боки.

— Ми не хотіли, — спокійно відповів Ноель, присідаючи перед нею. — Але дорога підкинула нам випробування.

— Колесо зламалося, пасок порвався, ми їхали верхи, — підхопив Дейрон. — Суцільні випробування.

Ліра примружилася.

— А подарунки?

— Вони вже їдуть, — швидко заспокоїв її Ноель.

— Але я дещо маю, — втрутилася я, відкриваючи маленьку скриньку.

Ліра з цікавістю заглянула всередину — і одразу скрикнула від захвату.

— Рожевий!

— Все як ти любиш, — додала я.

Усередині лежало намисто з великими рожевими каменями, що виблискували у світлі люстр. Ліра в захваті обережно взяла його в руки, а потім рішуче глянула на мене.

— Допоможеш надягнути?

Я усміхнулася, застібаючи ланцюжок на її маленькій шиї. Ліра покрутилася перед нами, милуючись.

— Яка краса! — захоплено видихнула вона.

І раптом, ніби щось згадавши, швидко вхопила Ноеля за руку.

— Йдемо танцювати!

— Я?.. — Ноель спробував опиратися, але Ліра потягнула його з несподіваною силою.

— Ти запізнився, ти обіцяв і мусиш надолужити!

Я ледь стрималася, щоб не засміятися. Дейрон, схрестивши руки, спостерігав за цим із явним задоволенням.

— Ну, принце, обіцяв то розважати, — піддражнив він.

Ноель кинув на нього глузливий погляд, але слухняно дозволив Лірі потягнути себе на танцмайданчик.

Оркестр заграв веселу мелодію, і святкування продовжилося.

Я стояла трохи осторонь, коли до мене підійшов герцог Дарлійський. 
— Леді Алміро, радий тебе бачити.

Я обернулася і побачила герцога Дарлійського, батька Ліри та Матея.

— Ваша світлість, — я зробила реверанс.

— Я вже починав хвилюватися, що ви запізнюєтеся, — він зміряв мене поглядом, а потім загадково всміхнувся. — Дивлюсь, ви обзавелися двома залицяльниками-драконами.

Я відкрила рота, щоб щось сказати, але він встиг продовжити:

— Будьте обережні, леді. Дракони вміють пускати пил в очі і не завжди бувають щирими.

Його слова змусили мене відчути неприємний холодок уздовж хребта, але я зберегла стриманість.

— Дякую за пораду.

— Тату, ось ти де, — раптом долинув знайомий голос, і я побачила Матея.

Герцог ледь помітно кивнув і передав мене своєму синові.

— Приємного вечора, Міро.

Матей усміхнувся.

— Ти виглядаєш чудово сьогодні, і це зовсім не та сукня, на яку я очікував, — підморгнув він.

— Ту красу я так і не осмілилася одягнути, не хотіла бути кращою за іменинницю, — розсміялася я.

— Потанцюємо?

До загибелі батьків я любила танцювати. Але не робила цього вже п’ять років.

— Буду рада, — я прийняла його запрошення, — але не сварися, якщо відтопчу тобі ноги.

Танцювати з Матеєм було легко. Він вправно вів, а я просто слідувала за рухами.

Під ніжну музику ми кружляли між іншими парами, але я раптом помітила щось куточком ока.

Дейрон.

Він стояв біля столу з вином, тримаючи келих у руці. Його погляд був спрямований прямо на мене.

Я відчула, як всередині щось стислося, але змусила себе не відводити очей.

І раптом лунав писк Ліри.

— Коробки! Коробки з подарунками!

Я повернула голову на голос, це були саме ті коробки з нашої карети. Ліра відкрила кришку — і саме в цей момент пролунав вибух.

Силова хвиля вдарила в груди, підняла мене в повітря й відкинула на кілька метрів назад.

Я вдарилася об щось тверде, задзвеніло у вухах, а світ захитався перед очима. Глибоко вдихнувши, я розплющила їх — усе довкола було в пилу. Гості в паніці бігли до виходів, хтось кричав, плакав, когось затиснуло уламками меблів.

Я піднялася на лікоть, оглядаючись. Неподалік, на підлозі серед розбитого скла й обгорілих стрічок, нерухомо лежав Ноель.

— Ноель! — Я поповзла до нього, але не встигла дістатися, як поряд з’явився Дейрон.

— Ти як? — Він нахилився до мене, його погляд ковзав по моєму обличчю, руках, шукаючи рани.